Йдучи у своїх справах містом, уже вкотре обходив чергове скупчення галасливих людей. І перебуваючи під враженням від побаченого й почутого, незадоволено бурчав собі під носа. Мовляв, ні пройти, ні проїхати… А тут нова перешкода на шляху: прямо переді мною стовбичать дві постаті у досі не баченій мною білій уніформі.

— Ще один нахапався, немов Рябко бліх! — обурився один із них. — Сержант Поштивий, спецпідрозділ по боротьбі з мітинголізмом. Куди це і звідки ми йдемо такі сердиті?

У відповідь насамперед порадив поштивіше ставитися до символу року. А потім висловив своє обурення. Мовляв, доводиться не йти, а більше стояти через ті ж мітинги. Бо самі ж бачите, що робиться…

— Наш клієнт! — вигукнули в один голос білі типи. — Чергова жертва мітингової гідри!

Поки я злякано оглядався, щоб і собі побачити оту гідру та її жертву, мене хутко взяли під руки і підсадили до автомобільного фургона з ґратами. Ще намагався протестувати: «Чого? Куди? Кого?..» Та почувши у відповідь категоричне: «Мітингувати треба менше!», відмовився від подальших дискусій.

Мене привезли до закладу, дещо схожого на квартиру, орендовану переселенцями із Донбасу. Точніше, на цю ж квартиру увечері, коли всі збираються разом. Словом, тут було людно, немов у казковій рукавичці. Скраю сиділа збуджена й розпатлана жінка, яка дуже голосно не погоджувалася з тим, що вона — хронічний мітинголік. Заразом переконувала, що мітингова гарячка їй нітрохи не загрожує. Аж стіни ходором ходили. А з ними здригалися й розвішані на них гасла: «Мітинголізму — бій!», «Мітинголізм — чума ХХІ століття!» та з десяток портретів на стенді «В полоні мітингової гідри».

— Вперше у нас? — нарешті звернув на мене професійну увагу лікар-мітинголог. — На скількох мітингах сьогодні побував?

Діватися було нікуди. Починаю згадувати мітинги на своєму шляху і загинаю пальці.

— Досить! — зупиняє мене. — Початкова стадія. Бо хронічні, зазвичай, не пам’ятають ні кількості мітингів, ні вимог, які там горлали. А вкрай важкі навіть не можуть згадати, скільки грошей «наколядували» за участь у цих зібраннях.

Далі мітинголог втратив до мене інтерес. Тільки й промовив: «Примусовому лікуванню не підлягає», — і переключився на наступного привезеного клієнта.

— Ось! — гордо відрапортував знайомий мені непоштивий до Рябка сержант. — Намагався організувати мітинг прямо у салоні тролейбуса! Пропонував пасажирам примусити водія змінити маршрут і їхати до найближчого мітингу. Само собою, цим ображав людську гідність усіх присутніх.

— А-а-а, старий знайомий! — не без зловтіхи потер долоні черговий лікар-мітинголог. — А я вже подумав, що криза у тебе позаду. Помилився. Ну, зізнавайся: скільки у тебе сьогодні мітингів було?

— Нам казали, у вівторок буде мітингів штук сорок! — глузливо заспівав мітинголік, втямивши, що втрачати йому вже нема чого. І відразу зробився дуже серйозним: — Собаки ви! А я маю право на хоч сто мітингів у день! Чи двісті!

А ось мене позбавили права слухати далі подібну мітингову арифметику. Чемно провели до сусідньої кімнати, де з десяток похнюплених неборак слухали науково-популярну лекцію про згубність мітинголізму. Хоч-не-хоч приєднуюся до колег по профілактиці. Жах! Виявляється, мітингова залежність має своє міцне коріння у минулому, але загрозливих темпів стрімко набуває саме останнім часом. Бо мітинги проводити, аж розпинався лектор, як і вживати алкоголь, теж треба, дотримуючись міри. «А у нас? — риторично питає кандидат мітингологічних наук. — Вигук «Усі — на мітинг!» зараз можна почути частіше, ніж колись традиційні припрошення «Третім будеш?» чи «Ти мене поважаєш?..» Дожилися!..

Що ще тут почув? Те, що відповідні профілактичні заклади зараз переповнені, але ефективного реального засобу зцілення від такої напасті поки не існує. Щоправда, є один фантастичний спосіб оздоровлення — політична й економічна стабільність у державі. Втім, самі розумієте, ці найсучасніші технології майбутнього нас поки що, на жаль, не стосуються.

Мені пощастило, бо навіть не залишили ночувати у витверезнику для мітинголіків. Натомість розписався під обіцянкою утримуватися від мітингів протягом наступних трьох тижнів і далі. Перший тиждень я тримався, як неприступна фортеця, і взагалі уникав людних місць. Та потім знову натрапив на галасливий мітинг. Моєму обуренню не було меж, а тому вирішив і собі організувати й провести мітинг проти проведення всіх інших мітингів. І почавши втілювати задумане у життя, сів за написання ось цих рядків.