Напередодні Покрови Пресвятої Богородиці знайомі з Василькова запросили на вшанування пам’яті їхнього побратима Дмитра Гончаренка, який народився 14 жовтня 1986 року і став першим у місті Героєм України, який загинув на російсько-українській війні. Звісно, не міг відмовити землякам, бо вважаю своїм журналістським обов’язком розказувати читачам «Урядового кур’єра» про хоробрих синів і дочок України, які воювали, а надто тих, хто загинув, захищаючи Батьківщину. Окрім волонтерства, Дмитро Гончаренко був одним зі співзасновників громадської організації «Відсіч», яка активно працює у Василькові.

Не видав товаришів

Офіційна інформація звучить так: 10 липня 2014 року разом із двома активістами ГО «Відсіч» Сергієм Бірюковим та Олегом Горбоносом і народним депутатом Михайлом Гаврилюком Дмитро Гончаренко доправляв волонтерську гуманітарну допомогу в зону бойових дій. Це була його перша волонтерська поїздка на фронт. Обставини склалися так, що четвірка опинилася в місті Сєверодонецьку, яке на той час контролювали проросійські бойовики. Патріоти заховали мікроавтобус із допомогою і вирішили виходити з окупованої території різними шляхами та способами поодинці. 

Дмитра захопив патруль бойовиків близько 10-ї ранку на автовокзалі Сєверодонецька. Востаннє його голос чула дружина, коли їй з Дмитрового номера зателефонував колишній співробітник МВС України Андрій Мойсеєнко, що перейшов на бік бойовиків. Зрадник повідомив, що Дмитра  заарештували. 

У полоні волонтер провів кілька днів. Його жорстоко катували, вимагаючи надати інформацію про місце перебування нардепа Михайла Гаврилюка, інших волонтерів та військових, а також розказати про формування нового добровольчого козачого батальйону, інформацію про який бойовики знайшли в телефоні Гончаренка. 

Після катувань його застрелили пострілом у голову 13 липня 2014 року. Разом з іще одним хлопцем роздягненого та обмотаного колючим дротом Дмитра Гончаренка скинули в річку Сіверський Донець. Місцеві жителі пізніше побачили два трупи у воді й викликали тоді ще міліцію. Її працівники виловили потопельників і поховали поблизу села Павлоград Сєверодонецької міської ради як невстановлених осіб, попередньо взявши зразки ДНК.

А ось що розповів мені один з чотирьох пасажирів гуманітарного бусика старший лейтенант, четверта хвиля мобілізації, Сергій Бірюков: «Коли ми зрозуміли, що перебуваємо на тимчасово окупованій російськими бойовиками та сепаратистами території, було прийнято рішення негайно пробиватися до своїх. Я та Олег Горбонос ще 10 липня покинули Сєверодонецьк, залишивши Дмитрові квиток на автобус до Харкова. Але Дмитро вирішив чомусь, що не можна залишати на окупованій ворогом території бусик з гуманітарною допомогою вартістю 18 тисяч доларів. Він  подзвонив побратимові Віталієві Прокопченку («Прокопові») у  Сватове і сказав, що шукатиме машину, а квиток на автобус здає. 

Дмитра затримав на автовокзалі в Сєверодонецьку патруль сепаратистів. Він, може, й викрутився б, якби не відеоролик та матеріали до нього в його телефоні. Ми вперше їхали у волонтерську експедицію, тож, звісно, не планували потрапити в полон, інакше відеоматеріал видалили б із телефона. Але на останньому українському блокпосту нас ніхто не застеріг, що попереду — окупована ворогами територія. Місцевості ми зовсім не знали, а тому їхали до кінцевого пункту призначення міста Щастя за навігатором. Він видав найкоротший маршрут через Лисичанськ і Сєверодонецьк. Коли ж нас зупинили сепаратисти на наступному блокпосту, ми зрозуміли, що заїхали на ворожу територію. Хоч у той момент нам ще пощастило: у сепаратистів трапилось якесь непорозуміння і вони дозволили нам їхати далі».

Сергій Бірюков підтвердив, що Дмитра Гончаренка довго катували, але побратим нікого не видав. Пан Бірюков сказав також, що волонтери шукали підтримки в місцевих «свободівців», з якими вдалося зв’язатися через Київ. Але луганські партійці повідомили, що отримали команду рятувати лише пана Гаврилюка.

«Відтоді, — голос Сергія Бірюкова став холодним, — наша організація (а це 15 атовців та волонтери. — О. К.) із цим паном не спілкується зовсім». 

Майже через чотири роки

Під час наступу українських сил 22 липня 2014 року проросійські бойовики, зазнаючи втрат, відступили із Сєверодонецька. Місто перейшло під повний контроль ЗСУ. Тоді почали пошуки Дмитра Гончаренка, які затяглися на кілька років. Волонтера з Василькова шукали не лише побратими, а й працівники українських спецслужб, громадські активісти. Усім хотілося вірити, що Дмитро живий і перебуває в полоні або втратив пам’ять і не може зв’язатися з рідними, близькими, друзями та знайомими. 

Такою невизначеною ситуацією вирішили скористатися кримінальні структури з окупованих територій, які неодноразово пробували викачати з родичів волонтера гроші за його звільнення. Збирали кошти на викуп  Гончаренка й у Василькові, на що «Відсіч» зробила кілька офіційних заяв, стверджуючи, що це обман. Але ні посередники, ні ті, хто нібито утримував Дмитра, не могли надати  інформацію про конкретне місце перебування його чи тіла. 

І ось у жовтні 2017-го, а також у квітні 2018 року, після проведення ексгумації останків Дмитра Гончаренка та дослідження васильківський волонтер нарешті повернувся додому. Після перепоховання він знайшов спокій на міському кладовищі серед загиблих на фронті жителів Василькова. «Відсіч» втратила другого свого члена — на фронті загинув їхній побратим Олег Дяченко із шостої хвилі мобілізації.

Шанують земляка

У Василькові, де в родині військовослужбовця народився Дмитро Гончаренко, шанують пам’ять про земляка: у Васильківському академічному ліцеї «Успіх» (колишня третя школа), де він навчався, встановили йому меморіальну дошку. 

«Її, — розповідає директор ліцею Валентина Сережка, — ми відкрили останньою, хоч Дмитро загинув першим із жителів Василькова. На третьому поверсі навчального закладу на стіні розміщено патріотичні стенди, присвячені випускникам нашої школи. Шестеро наших колишніх учнів захищали Батьківщину на сході. Усі загинули. Ми знаємо їхніх батьків, спілкуємося з ними. На відкриття меморіальної дошки Дмитрові Гончаренку приїздила перша його дружина з Миколаївської області. У заході брали участь старшокласники. Дочка Героя від другого шлюбу вчиться в нас у п’ятому класі».

До речі, батько Дмитра Валерій Гончаренко сам пішов на фронт після того, як 2018 року нарешті знайшов сина. Служив старшим прапорщиком у медичній роті 72 бригади «Чорних запорожців». 2020-го звільнився з Попасної. 

Згадувати трагічні події липня 2014 року Валерієві Яковичу важко. Багато кореспондентів до нього вже приїздили (все-таки син — Герой України). Як військовий, каже, він вчинив би інакше на місці сина. Але жодний нарис чи репортаж про Дмитра його вже не поверне. Що сталося, те сталося.

У Валерія Гончаренка залишилася ще дочка і 84-річна мати. Є ще дві онучки: одній — 10 років (учиться у Василькові), другій — 14 (живе і вчиться в коледжі в Білій Церкві Київської області).

14 жовтня я разом із побратимами Дмитра Гончаренка побував на його могилі у Василькові. Червоні гвоздики лягли на гранітну плиту як данина шани Героєві. До речі, ГО «Відсіч» намагається і нині активно працювати на користь України. Це на честь загиблих побратимів. 

«Ми, — сказав на прощання Сергій Бірюков, — єдина в Україні волонтерська організація, яка розробила на власній матеріально-технічній базі за допомогою фахівців з Київського політеху (з ними був договір) електронні мінометні приціли. 100 штук їх безплатно доставили у війська разом із фондом «Повернись живим». За власні кошти купували верстати з ЧПУ. Приціли від конструкторської думки до виготовлення готового пристрою зробив наш винахідник член організації Аким Клейменов. Досі Україна користується прицілами 1944 року. Але, на жаль, нині цю роботу згорнуто, бо вона потребує багато грошей, яких у неприбуткової громадської організації «Відсіч» немає».

 

Ми ще довго стояли біля могили Дмитра Гончаренка. Побратими розповідали про нього, я ділився спогадами про недавні поїздки на фронт. І було сумно й водночас урочисто. Спи спокійно, друже!