Державне управління справами хоче вилучити з переліку об’єктів держвласності, що не підлягають приватизації, Національний виставковий центр «Експоцентр України» у столиці, Чуднівський спиртзавод та Житомирський лікеро-горілчаний завод.

Я двома руками «за» приватизацію спиртових фонтанів. Але категорично проти щодо «Експоцентру», який усе ще називаю за звичкою «ВДНГ» — Виставкою досягнень народного господарства. ВДНГ, розташована у Голосіївському районі столиці, — це найближчий до жителів мікрорайону Теремки зелений масив. Це — порятунок наших легень, ніжна зелена пляма на геть посірілій від асфальту та висоток мапі колись такого квітучого Києва.

ВДНГ — це буферна зона Голосіївського національного парку. Це — культурний осередок, де відбувається за рік стільки цікавого. Тут лунає щирий дитячій сміх, тут сяють посмішками обличчя дорослих, тут дихається легко, і шум від багатосмугового проспекту Глушкова нишкне з кожним вашим кроком від головного входу вглиб території.

У тутешньому саду співають солов’ї, а куріпки перебігають алейку, що пролягла між двома зеленими моріжками.

Не буде солов’їв. Не буде пролісків та медуниці, не буде розпашілих ролерів та велосипедистів, не буде дружніх посиденьок біля фонтану. А що буде? Ану, вгадайте. Правильно, варіантів два: або висоток навтикають і потім продаватимуть у них квартири під солоденьким лозунгом «Апартаменти у парку» (хоч навряд те, що залишиться, можна буде так називати). Або — черговий торговельно-розважальний комплекс. Крім власне рубки дерев і руйнування всього живого та сущого в радіусі вибуху ядерної бомби, обидва ці варіанти притягнуть як магніт купу автівок з їхніми викидами та необхідністю асфальтувати, асфальтувати й асфальтувати.

Чим це обернеться — знаю не з чужих слів. Моя хрущовка дивиться вікнами на Окружну, за якою десь три роки тому ще росли кущі та дерева — саджанці розсадника, який забезпечував посадковим матеріалом увесь Київзеленбуд. Саджанці, які, попри свою молодість, приглушували шум неспинного потоку машин та збирали на своїх листочках і гілочках порох від стертих одне об одне шин та асфальту плюс викинуті зношеними моторами отруйні гази. Та саджанці викопали, розсадник перевели десь у область, а на місці дерев почав рости отой самий «торгово-розважально-житловий». Марля, яку вішаю на вікно від мух та комарів, за півтора тижні стає чорною як сажа. Уявляю, як виглядають зсередини мої легені…

Якщо ВДНГ хочуть приватизувати, щоб менше на нього витрачати, то це — не привід. Треба просто посадити у директорське крісло хорошого менеджера і поправити Положення про НВЦ. Щоб, наприклад, можна було зарибити ставки й організувати там платну риболовлю. Качкам це, скажімо, плодитися в очеретах не завадить (якщо не перестаратися, звісно). І щоб відрахування за прокат велосипедів, оренду навісів-мангалів та пейнтбольні матчі (все це вже активно функціонує на території НВЦ) теж справно йшли до бюджету установи. Та й із садом чимало цікавого зробити можна.

З будівлями, мабуть, таки буде трохи клопоту, бо вони величезні й неекономічні, але якщо залучити тямовитих людей, то можна і тут щось придумати.

Якщо ж позбутися «Експоцентру» ДУС хоче з принципу, то хай краще віддасть його громаді Києва. Але в будь-якому разі — спочатку треба внести цю територію до складу Голосіївського національного природного парку. Це надасть Виставці особливий статус і допоможе патріотам Києва обстоювати цю чудову рекреаційну територію від зазіхань вічно голодних забудовників.

Так чи так, але приватизацію ВДНГ допустити не можна, бо це вб’є весь комплекс — і виставкові споруди разом з інфраструктурою, і чудовий лісопарк навколо них, і прекрасний, хоч і старий сад. А водночас уб’є й перспективу відродження цього комплексу саме як виставки досягнень України, як візитки українських здобутків і звершень. Тож не чіпайте мою – та що там мою — національну! — виставку, яка себе ще покаже. Дайте лише час.