На спекотні вихідні приїхав до села, де у доброї знайомої (спасибі їй за це) відпочиває мій 12-річний син. Та так сталося, що господарка терміново подалася у справах, а мені дістався клопітний фронт робіт: наглянути за п’ятьма дітьми різного віку. Троє із них (два хлопці 14 і 9 років і 5-річна дівчинка) — з однієї родини та 11-річна дівчинка — з іншої. І — мій хлопчак. Він, до речі, завдав мені чи не найбільше клопоту, бо невдовзі я не знав, куди його заховати подалі чи бодай чимось наглухо зашпаклювати йому вуха.

Уже після ліквідації наслідків снідання (зібрав осколки двох розбитих тарілок і однієї чашки, позмітав залишки каші навіть з підвіконня) зауважив, що подумки я постійно повторюю: «Блін!» А що ви хотіли, якщо навіть найменше дівча вставляє цей вигук через кожне слово: і від захвату, і від розпачу.

Ось один зі старших братів зачинився у вбиральні, не пускаючи туди сестру, а другий поряд голосно імітує дзюрчання води… Непростим дипломатичним шляхом вдалося звільнити потрібну територію й урятувати суху репутацію дитини. Тим часом на підмогу вже голосно кликав-нявчав кіт Маестро, який на п’ятій вуличній швидкості гасав кімнатою, тікаючи від переслідувачів. Водночас була надія, що слідом за переляканим котярою на подвір’я вибіжать і вони. Де там! Прохання побавитися на вулиці ніхто не почув. Всі миттю зачинилися в одній із кімнат і почали азартно різатися в карти. Невдовзі один із невдах-гравців прибіг напитися води лише в трусах (значить, грали на роздягання).

Оскільки попередній план «А» з тріском провалився (пропозицію разом пограти у спортивні ігри на свіжому повітрі діти проігнорували), почав готуватися до плану «Б». Тобто вирішив їх виманити з будинку походом на пікнік у ліс, який зеленіє неподалік. Зібравши сидора, гуртом посунули у прохолодну чащу. Спершу боявся, що зірвиголови можуть порозбігатися так, що і з собаками не познаходжу. Ні. Вони трималися гуртом, роздивлялися по боках і розпитували: «А вовки тут водяться?», «А змії?», «А оси?», «А кабани?..» Прийшли. Розпалив багаття і почав смажити м’ясо. Малі супутники також не сиділи без діла. Насамперед випили всі запаси «Коли» й води, якої, за наївними розрахунками, мало б вистачити до вечора. Утім я навіть зрадів цьому і доручив своєму синові мерщій сходити і принести ще води. І навіть порадив йому не дуже поспішати. Бо як іще врятувати його вуха від голосного дійства на галявині? Адже діти знову почали завзято ляскати картами, не приховуючи своїх емоцій. Вони так розійшлися, що я тієї миті з ностальгією згадував невинний вислів із мультфільму: «Ти чого, дурна коза, б’єш десяткою туза?!» Бо малі гравці весь час вживали такі слова і цілі фрази, що я червонів не тільки від вогню.

Прикро, але на всі намагання якось їх присоромити й пропозиції і прохання притримати язики за зубами картярі не звертали уваги. А тим часом ось-ось мав повернутися з водою мій син… Діватись нікуди — треба використовувати план «Д». Бо із представниками Донбасу потрібно говорити їхньою мовою. Ні — не почав і собі крити їх матюками, бо діти ж. Натомість покликав на кілька слів старшого із братів: 14-річний парубчак трохи поогинався, але понуро пішов за мною у ліс. Відносно ввічливо я ще раз і востаннє (на цьому наголосив) попрохав його особисто припинити нецензурні лайки і не подавати поганючий приклад молодшим братові із сестрою. «А то що буде? — зухвало перепитав він і нагадав свою «відмазку»: — Не забули, звідки ми приїхали відпочивати!..» Довелося зізнатися: я й сам довго прожив у Донецьку і добре знаю, «що буде», оскільки у специфічному регіоні здебільшого розуміють тільки силу. І, знаєте, подіяло! Надалі картярі брутально лаялися тільки пошепки. Тому в лісі стало так тихо, що навіть було чути тріщання дров і спів пташок.

Чому так довго панькався, не припинив вседозволеність і відразу не поставив зухвалих лайливців на місце? Та тому, що це були не просто неслухняні діти! Мав клопіт із малими жителями одного із сіл на окупованій «ДНР» території, яких моя знайома, добра душа, запросила на відпочинок. Довго не вкладалося у голові: звідки у них така невдячність  до людей, які беруться їм допомагати? Чому вони поводять себе так брутально, зухвало і провокаційно? Навіщо спеціально йдуть на конфлікт, уникнути якого ти намагаєшся з усіх сил?.. А потім нарешті збагнув. Ця поведінка — майже копія стосунків самопроголошеної «ДНР» і України! Адже лідери незаконної і невизнаної ніким у світі «республіки» з подачі Кремля знахабніли до того, що почали диктувати нам свої умови і нав’язувати вигідні їм правила гри! А ми у своїй державі чогось змушені принижуватися, задкувати, поступатися й виконувати їхні забаганки. І ось результат — уже навіть малі діти після річного перебування під «ДНР» у спілкуванні з нами навчилися «варити воду», провокувати і користуватися нашою поступливістю, порядністю і водночас  нерішучістю. Проте вони відразу ж стають немов шовкові, щойно за все скоєне отримують такого прочухана, якого до нових віників пам’ятатимуть.