ШАНА

Село Вороньки Бобровицького району на Чернігівщині — єдине в Україні місце захоронення декабристів

У невеликому березовому гайку, який оберігає вічний спокій подружжя князя Сергія та княгині Марії Волконських і друга їхньої сім’ї Олександра Поджіо, почуваєшся так легко, ніби у пресвітлому храмі під синьою небесною банею. Під огорожею за могилами привертають увагу три берези, що виросли з одного кореня і ніби натякають на нерозгадану таємницю стосунків цих трьох героїв свого часу. Хоч навряд чи хтось колись знайде реальні відповіді на запитання, кого з двох чоловіків, які розділили з нею Вічність, насправді кохала Залізна дама Марія.

Міраж «класичного трикутника»

— Те, що до Сибіру ця жінка пішла не так за чоловіком-декабристом, як за справжнім коханим — Олександром Поджіо, більш того, що це він, мовляв, а не Сергій Волконський, — батько народжених нею у засланні дітей, вважаю абсолютною нісенітницею, — сказав директор Вороньківського краєзнавчого музею Микола Шутий. — Я читав і «Записки княгині Марії Волконської», і листи подружжя: повірте, вони ставилися одне до одного дуже трепетно і з величезною повагою.

Провівши долонею по барельєфу княгині й знявши кілька невеличких павутинок, які застигли на її обличчі, ніби тоненькі сріблясті зморшки, довго міркувала над історією життя цієї дивовижної жінки. Її «Записки», написані в поважному віці у Вороньках французькою мовою, адресовані дітям і внукам. Звісно, у незламної дружини декабриста, доньки генерала Миколи Раєвського, правнучки великого вченого Михайла Ломоносова за бажання цілком вистачило б і сили волі, і розуму, і винахідливості, і, зрештою, здорового глузду, щоб не виносити на публічний суд те, про що воліла б промовчати. Адже вона розуміла, що її записи рано чи пізно вийдуть за межі родини. Тож, напевне, варто залишити цю таємничу історію як романтичну легенду, причетним до якої мимоволі виявився і Чернігівський край. Правильно буде посилатися лише на достовірні факти, на ту правду, яку донесли до нас історичні джерела. А вона полягає в тому, що в красуню Марію закохувалися багато чоловіків.

Грайлива, як морська хвиля

Чорноока, весела, дуже жвава, освічена, музикальна і з надзвичайно красивим голосом 15-річна чорнявка привернула увагу навіть Олександра Пушкіна. Він на той час перебував у південному засланні, хворий, тож Раєвські запросили його із собою на кавказькі мінеральні води. В їхній родині був цілий квітник гарненьких дочок, і влюбливий Пушкін не був би Пушкіним, якби не закохувався в усіх по черзі, окрім хіба що зовсім маленької Софійки, бо, як висловилася в «Записках» Марія Волконська, «як поет він вважав своїм обов’язком закохуватися в усіх гарненьких жінок і молоденьких дівчаток, яких зустрічав».

Саме юній Марії, підгледівши, як вона гралася, то наздоганяючи морську хвилю, то втікаючи від неї, поет присвятив відомі рядки:

Как я завидовал волнам,
Бегущим бурной чередою
С любовью лечь к ее ногам!
Как я желал тогда с волнами
Коснуться милых ног
устами!

Саме з Марії списано образ черкешенки в поемі «Кавказький бранець» і для неї написано «Бахчисарайський фонтан».

У Вороньківському краєзнавчому музеї є чудесні світлини. На одній з них поет фліртує з юною панночкою в саду, на іншій — прощальний вечір, на якому Марія Волконська востаннє бачилася з Пушкіним перед від’їздом у Сибір до чоловіка. На жаль, зафіксовано не реальні події, а кадри з фільму Наталії Бондарчук «Одна любов душі моєї», присвяченого долям цих двох видатних людей. Фільм вийшов чудесним — щемким і світлим. Розповідь про Пушкіна подається через спогади Волконської. Наталія Сергіївна приїздила у Вороньки, щоб набратися вражень. Вона й подарувала світлини у музей. Роль молодого Пушкіна виконав актор Ігор Дністрянський, Марію зіграла Наталія Бондарчук.

Три берези, що виросли з одного кореня, ніби натякають на нерозгадану таємницю стосунків цих трьох героїв. Фото автора

«Блискуча партія»

Саме такою — чарівною і життєрадісною, у розквіті юної краси і граційності — вперше побачив 18-річну майбутню дружину старший за неї на 19 років князь Сергій Волконський. Побачив — і пропав.

Уславлений генерал-майор, старовинний рід якого походить від князя Михайла Всеволодовича Чернігівського (ХІІІ ст.), ветеран вітчизняної війни 1812 року, який доблесно виграв десятки боїв, не наважувався особисто посвататися до дівчини. Та, зрештою, на пропозицію руки і серця, подану в письмовій формі, Раєвські відповіли згодою.

Нині різні джерела по-різному трактують питання: із власної волі чи під примусом авторитарного батька вийшла заміж Марія? Спробуймо просто перелічити всі обставини: у «Записках» Волконська зізнається, що до весілля майже не знала свого майбутнього чоловіка. Тож про які почуття до нього може йтися?

Та водночас донька військового не могла не захоплюватися героєм, бюст якого, на підкреслення його заслуг перед Вітчизною, було виставлено в галереї Зимового палацу. Не варто забувати, що дівчат того часу з пелюшок готували сяйнути на «ярмарку наречених», головним призом якої мало стати вдале заміжжя. За всіма канонами Волконський був вигідною партією: надзвичайно багатий, прославлений, титулований і — не лисий зігнутий дідусь, а чоловік у розквіті років. Далеко не всім дівчатам так щастило! «Мої батьки думали, що забезпечили мені блискуче за світським світоглядом майбутнє», — зізнається Марія через три десятки років. Вона була готова стати доброю дружиною, та чоловік не довіряв їй настільки, аби ділитися сокровенним, і його участь у таємному товаристві залишалася для неї таємницею.

Волконські одружилися у Києві й прожили разом усього три місяці, після чого молода княгиня захворіла, тому мати із сестрою повезли її до Одеси на лікування. Перший рік подружнього життя для Марії закінчився арештом чоловіка і народженням сина.

Доки молода мати набиралася сил, родина нічого не розповідала їй про повстання на Сенатській площі й долю чоловіка. Зрештою, стурбована відсутністю листів від нього, вона наполягла на правді. «Мені відповіли, що Сергія заарештовано, як і В. Давидова, Лихарьова і Поджіо. Я оголосила матері, що їду до Петербурга».

30 років Сибіру

Молоду й сильну духом Марію не міг не вразити факт, як вона зазначає, «чистого й безкорисного патріотизму», який був притаманний декабристам і зокрема князеві Волконському. Такі поняття, як честь і благородство, — для неї не порожні звуки, не даремно ж у засланні її назвуть Залізною дамою. Вона вважає ганебними і неприйнятними для себе вчинки тих жінок, які відмовилися від чоловіків-декабристів. Серед них і дружина Олександра Поджіо, який залишився одинаком і до кінця днів тримався родини Волконських. Це й може свідчити як і про все, що приписують йому й Марії, так і ні про що, окрім справді міцної дружби.

Раєвські після засудження декабристів та позбавлення їх усіх звань і чинів наполягали на розлученні доньки із князем Волконським. Їй довелося подолати величезний спротив рідних, аби наполягти на своєму і майже без грошей, без упевненості у майбутньому, залишивши родичам маленького сина, услід за Катериною Трубецькою ринутися у невідомість. На той час їй минув 21 рік. І вона була абсолютно щирою, коли через багато літ по тому написала про всі втрати і страждання, з якими «однак ми звиклися настільки, що зуміли бути веселими і навіть щасливими у вигнанні».

Після 30 років заслання Волконські оселилися у селі Вороньки у маєтку зятя Миколи Кочубея та доньки Олени. Невгамовна Марія і тут знайшла вихід своїй кипучій енергії. Вона заснувала аматорський театр для народу. Для цього було зведене окреме приміщення, де, крім залу для глядачів, містилася бібліотека, більшість книжок якої належали Волконським. Грали в театрі здебільшого дворові люди, час від часу й селяни, а іноді й Михайло Миколайович (внук Волконських) та його сестра Лідія. У репертуарі були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Безталанна», «Челядник», «Назар Стодоля» тощо. Заради розширення репертуару Михайло Миколайович переробляв твори Миколи Гоголя, із «Сорочинського ярмарку», приміром, він сотворив п’єсу на одну дію «Халепа».

На місці храму

У 1863 році тяжкохвору Марію Волконську доглядав нерозлучний друг Олександр Поджіо. Сергій Волконський був у відчаї, що сім’я приховала від нього реальний стан здоров’я дружини і він не міг провести поруч з нею її останні дні. Сергій Григорович пережив Марію Миколаївну на два роки. Біля ліжка вмираючого знову був відданий Олександр Поджіо. Сам він після того прожив ще 8 років і помер на руках доньки Волконських Олени Сергіївни, яка поховала його поруч із батьками. І знову-таки на запитання, чому Олександр Вікторович оселився в маєтку друзів, а не біля своєї доньки, з якою підтримував теплі стосунки, відповіді можуть бути різні.

Минули роки, і Олена Сергіївна із сином Михайлом вирішили увічнити пам’ять батьків-декабристів. Вони дійшли думки, що найкраще цій ідеї відповідала б церква-усипальниця. Її збудував талановитий архітектор Олександр Ягно. Складений із цегли, оздоблений майолікою храм Святого Миколая став окрасою всього повіту. На його освячення восени 1905 року прийшли тисячі людей. Із Чернігова прибув хор місцевої єпархії. Серед хористів був і молодий Павло Тичина.

У 30-х роках минулого століття колгоспний актив вирішив розібрати красуню-церкву і збудувати школу. Місцеві селяни, які дуже шанували своїх панів, врятували від грабунку двері іконостасу, частину церковного майна, ікони. А ще вночі, щоб уберегти від наруги, перепоховали домовини з останками подружжя Волконських і їхнього друга Поджіо.

Нині на місці колишнього храму — надгробки з барельєфними портретами трьох людей із тісно переплетеними долями. Так закінчилася ця дивовижна історія, а розгадку своїх таємниць — у будь-якому варіанті — покладає на наш розсуд.

ДОВІДКА «УК»

Село Вороньки лежить за 65 км від Києва і за 113 км від Чернігова. Їхати приватним авто за маршрутом Київ — Н. Биків — Вороньки чи Чернігів — Козелець — Бобровиця — Вороньки.