Важко поставити під сумнів зусилля української влади для визволення наших співвітчизників, яких з тих чи інших причин незаконно утримують у місцях позбавлення волі на окупованій проросійськими збройними формуваннями території Донбасу чи в самій Росії. Так само немає підстав заперечувати промовисті заяви з Офісу Президента щодо подальших намірів на зразок «для української влади цінним є кожен» чи «Україна має визволити всіх своїх громадян».

Усе правильно. Щоправда, не варто забувати, з ким саме маємо справу, домовляючись про обмін. І тому серед отих «усіх» і «кожного» з «ОРДЛО» дедалі частіше нам передають не тих людей, на звільненні яких наполягає українська сторона, а майже випадкових осіб. Натомість бійці — захисники України чи цивільні патріоти, які сприяли визволенню Донбасу, і далі залишаються за ґратами.

Домовленості за російським сценарієм

Помиляється той, хто вважає, що «на підвал» в «ОРДЛО» забирають тільки українських патріотів — тих жителів краю, які подумки чи необачно вголос підтримують Україну і критикують окупаційну владу. Насправді тамтешні місця позбавлення волі буквально переповнені персонами, які свого часу позліталися сюди немов мухи на мед, спокусившись можливістю стати «героєм», «міністром» чи швидко розбагатіти в умовах гібридної війни й беззаконня в «республіках». Тобто із заґратованих віконець на волю визирають кримінальні злочинці всіх мастей: убивці, ґвалтівники, грабіжники, злодії.

Поряд із ними — недавні горе-чиновники окупаційної влади: крадії коштів, дезертири, які втекли з «ополчення», контрабандисти, терористи. У буцегарнях перебувають люди, затримані справді помилково, тобто ні за що. А оскільки всі разом вони істотно додають проблем окупаційній владі, та використовує різні способи, аби позбутися цього ходячого (чи сидячого у камерах) клопоту. Один із таких шляхів — під час обміну утримуваними підсовувати таких людей Україні. За приказкою «На тобі, небоже…»

На цю «щедрість» донбаських маріонеток Кремля українські волонтери звернули увагу ще під час попередніх обмінів. На жаль, таку саму схему застосували окупанти і під час цьогорічного обміну полоненими напередодні Великодня. Забрали собі тих, чию участь у бойових діях проти України повністю (увага!) доведено. А ось Україні натомість запропонували громадян, до чималої кількості яких є багато запитань у правоохоронців і не тільки.

Тобто маємо черговий переконливий приклад, що з Росією, яка контролює «ОРДЛО» і несе відповідальність за всі дії своїх донбаських лакеїв, фактично неможливо домовлятися. «Брати»-агресори зазвичай діють із позиції сили і погоджуються виключно на ті умови, які вигідні тільки їм. Тому ось результат обміну: із 20 осіб, яких у середині квітня передали Україні, всього двоє військовослужбовців. І це попри те, що спершу в Мінську обговорювали варіант, за якого додому нарешті мали б повернутися аж 40 людей, серед яких добра половина — українські військові та справжні патріоти. Але…

Безпосередньо з окупованої території Донеччини вдалося визволити дев’ятеро затриманих громадян, серед яких двоє військовослужбовців. Перший — 49-річний житель Дніпропетровщини Віктор Шайдов. Він боєць 53-ї бригади ЗСУ і один із восьми військових, які у травні 2019 року на вантажівці за не зовсім з’ясованих обставин помилково заїхали на окуповану територію і потрапили в полон.

Другий — 22-річний житель Миколаївської області Микола Гриненко. Боєць 79-ї десантно-штурмової бригади потрапив у руки бойовиків 23 січня 2019 року. А про справжні події того дня є змога нарешті почути від самого солдата. Адже досі навколо його полону чимало припущень. У бойовому підрозділі спершу навіть бойові побратими не могли чітко пояснити, що ж відбулося. За офіційною інформацією, Микола зник разом зі зброєю в зоні виконання бойового завдання на спостережному пункті поблизу Павлополя. Але його шукали не тільки біля лінії зіткнення, а й у тилу.

Та потім у вільному доступі з’явилося відео від бойовиків, на якому «язик» розповідав на камеру: «Нарвався на сигнальну міну або розтяжку. Пролунав вибух, і я впав. Заблукав. А коли роззирнувся, то моїх хлопців уже не було. Після цього почув: ідуть ваші. Тож почав гукати, що здаюся».

Звичайно, треба врахувати, за яких обставин і навіщо робили цю пропагандистську картинку. Тому відповіді на всі запитання, яких не бракує у колег по зброї та правоохоронців, тепер може дати сам військовий. Понад те, що після його зникнення правоохоронці відкрили два кримінальні провадження: за статтями, пов’язаними з дезертирством та зникненням людини.

«Забирай, Гавриле, що мені не мило…»

Інші семеро, передані з «ДНР», — цивільні. І в кожного з них власна неоднозначна життєва історія про причини потрапляння «на підвал». А в декого в запасі легенда, затято повторюючи яку, розповідач і сам намагається в неї вірити. Та чи повірять правоохоронці й пересічні українці? Приміром, майже детективним пригодам жителя Донецька Олександра Садівського.

43-річний донеччанин провів за гратами майже шість років, але потрапив туди ще за української влади. Звільнившись із силових структур, він на момент затримання працював у приватній охоронній фірмі Донецька. Олександр охороняв пункти обміну валюти, один із яких пограбували 22 квітня 2014 року. Тоді не обійшлося без жертв: грабіжники, забравши близько 80 тисяч гривень, задушили 35-річну вагітну касирку.

Невдовзі після цього Садівський виїхав із Донецька до Київської області, а повернувся вже наприкінці травня, коли почалися бої в донецькому аеропорту. Навіть попри важку ситуацію в місті, оперативники затримали його за підозрою у пограбуванні обмінного пункту і вбивстві жінки. Він перебував у СІЗО, слідчі вели розслідування і в липні мали передавати справу до суду. Та саме в місто на своїх плечах принесли війну «ополченці» російського диверсанта Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), які, залишивши Слов’янськ, окупували обласний центр.

А трохи згодом суд «ДНР», розглянувши справу, виніс Садівському вирок за згадані злочини — довічне ув’язнення. Хто тепер клопотався про звільнення і обмін? Рідна сестра, яка звернулася із таким проханням до волонтерів та юристів.

Звичайно, серед переданих Україні — не тільки кримінальні елементи. Є й політичні. Але які! Приміром, про одного з них — Олександра П. з Харківщини — чимало розповіли колишні в’язні, які разом були з ним у СІЗО Донецька. 33-річний чоловік ще з юності обстоював ідеї комунізму, а коли росіяни розпочали в Донецьку «рускую вєсну», подався туди боротися з «київською хунтою» та «фашистами». Проте він швидко з’ясував, що насправді тут коїться, і не став на бік «ДНР».

Натомість організував підпільний гурток «леніністів», в який увійшли десяток однодумців. Невдовзі на них вийшли представники «міністерства держбезпеки», і налякані підпільники припинили діяльність. Однак не всі: Олександр разом зі ще одним спільником від агітації перейшли до «боротьби з режимом» на ділі. Вони вночі підпалили кілька цигаркових кіосків. Обох затримали у грудні 2016 року і засудили за «посягання на конституційний лад».

Повернувся в Україну й колишній український міліціонер, який, є небезпідставні підозри, активно співпрацював із «поліцією ДНР». Ще в обмінні списки потрапив звичайний перевізник, який допомагав людям перетнути лінію розмежування, і несподівано його самого відвезли в СІЗО, а потім в одну з колоній.

Серед тих, кого повернули з окупованої території, всього одна жінка, проте її історія також неоднозначна. Бойовики засудили її до 12 років позбавлення волі, звинувативши в тому, що вона «шукала й вербувала кандидатів для співпраці з СБУ». А своїм співкамерникам жінка розказувала, що вона приватний підприємець, і її просто «здали» колеги-конкуренти, аби отримати місце на ринку. Отож де правда, а де легенда, тепер доведеться з’ясовувати українським правоохоронцям.

Приклади, які підтверджують, що бойовики привезли на обмін більшість випадкових людей, а не тих патріотів, на звільненні яких наполягали рідні, волонтери та представники влади, можна продовжувати. Та чи варто? Бо тільки зайвий раз стає прикро за наївні спроби українських представників Мінської групи порозумітися, домовитися, розчулити, викликати співчуття у росіян, які від імені «ОРДЛО» керують обмінним процесом, аби ті віддали людей, про яких насамперед клопочуть українці.

Підступний, підлий, брехливий і цинічний «брат» не для цього віроломно порушив державний кордон і окупував чималу частину території України. Тому й доводиться підсумовувати результати таких домовленостей афоризмом відомого колишнього діяча з РФ: «Ніколи такого не було, і ось тепер знову!..»

Проте опускати руки не варто. Інша річ, що необхідно шукати альтернативні шляхи впливу і тиску на лукавих та шахраюватих учасників перемовин з протилежного боку, які, треба віддати їм належне, великі майстри кидати опонентів. Та вони ніколи цього й не приховували. Більше того, така поведінка — одна з рис державної політики. Особливо зовнішньої.

ПРЯМА МОВА

Валерій НЕДОСЄКІН,
житель Донецька,
колишній бранець,
якого вдалося звільнити з «ОРДЛО»
наприкінці 2017 року:

— Звичайно, ми не знаємо всіх нюансів переговорів і домовленостей, проте складається враження, що представників з нашого боку більше турбує кількісний показник. Напередодні Великодня витягли з неволі 20 людей, і це вважається непоганим результатом. Однак волонтери і родичі бранців, які досі перебувають за ґратами на окупованій території, нагадають: ті люди, за яких вони тривалий час клопочуть, знову чомусь не потрапляють в обмінні списків.

Особисто знаю не одного з таких колег по нещастю в Макіївській колонії №32, які досі там поневіряються ще з 2014 року. І серед них є люди похилого віку та з важкими захворюваннями, на звільненні яких треба насамперед наполягати. На жаль, бачимо, що запропоновані з українського боку списки опоненти по той бік лінії розмежування здебільшого ігнорують. Натомість випускають на волю тих, кого порівняно недавно позбавили волі чи тих, кого хочуть позбутися.

ЦИФРИ

Наприкінці 2017 року в полоні в «республіках» перебували 103 українські громадяни. У грудні 2019-го кількість затриманих збільшилася втричі.