РЕНЕСАНС

Пройдена велетенська дистанція від заперечення існування русинів  до його підтвердження де-юре та де-факто

Русини — це хто? В різні епохи звучали такі відповіді: «Русинів не було і немає», — в радянський період. «Це самоназва українського народу, який пізніше змінив її. Тепер русинами називають себе ті, хто ще не до кінця усвідомив себе українцями», — такої думки дотримується більшість етнологів у нашій країні. «Русини — четвертий східнослов’янський народ», — упевнено заявляють зарубіжні їхні колеги та деякі вітчизняні. Усі відшукують аргументи на свою користь. І, що найцікавіше, знаходять!

Наукові дискусії триватимуть ще довго, але чимало людей у незалежній Україні, маючи змогу висловлюватися вільно, заперечуючи висновки мовознавців та етнологів, все-таки стверджують: «Ми — русини. Проти українців нич не маємо, але ми’сьме — окремі».

У недавні часи за такі «крамольні судження» опинялися в ГУЛАГу. Сучасні підходи до визначення людиною своєї національності допускають її цілковиту свободу вибору, це одна із засад демократії. Незалежна Україна теж довго не визнавала русинів. Доходило до безглуздя: русинські національно-культурні товариства де-юре існували (їм у реєстрації не відмовляли), проте де-факто цього етносу наче не існувало...

Уперше офіційно про русинську мову згадано в нещодавно ухваленому Законі «Про засади державної мовної політики».

— У цьому документі наша мова прописана окремо, — сказав депутат обласної ради, голова Народної ради русинів Закарпаття Євген Жупан. Він зазначив, що результатом впровадження цього законодавчого акта може бути визнання русинської мови регіональною в області.

Дуб у Стужиці. Фото автора

Природний  шлях перервано, самосвідомість — ні

«Ця територія споконвічно заселена східними слов’янами, які називалися карпатськими русинами, руснаками або просто руськими людьми. …Згідно з теперішніми міжнародними кордонами русини живуть на більш-менш компактній території в межах трьох країн: України, Словаччини та Польщі. Також існує невелика група русинів на території колишньої Югославії — нащадки іммігрантів, які покинули Карпатську землю в XVIII та XIX століттях», — читаємо у статті «Русинське питання» професора Торонтського університету, члена Канадської королівської академії наук Павла Роберта Ма∂очія. Ця праця вченого опублікована в українському журналі «Політична думка».

Самосвідомість русинів, на думку авторитетного українознавця, природним шляхом формувалася від другої половини XIX століття і до Другої світової війни. З 1945 року, після входження закарпатських земель до Української РСР, цей шлях було перервано. Для закарпатських русинів у колишній «братерській сім’ї народів» місця… не знайшлося.

Проте русини не могли безслідно щезнути, а їхня багатовікова історія — випаруватися. Поїзд національного русинського ренесансу рушив напередодні розпаду СРСР, а в незалежній Україні поступово набирав ходу. Дослідження науковців у першій половині 1990-х років фіксували в області менш ніж 100 осіб, що називали себе русинами, а Всеукраїнський перепис населення в 2001 році встановив зростання їхньої кількості до 10,2 тис. осіб (0,8% загалу закарпатців).

Тим часом П.Р. Магочій згадує в своїх працях про 1,2 мільйона чоловік русинів. Таку їхню кількість подає на основі того, що в Закарпатті все слов’янське населення – русини, і їхня чисельність — 0,98 млн осіб. Поза сумнівом, це очевидне перебільшення.

Щоправда, перепис 2001 року не допоміг з’ясувати справжню картину. З тієї простої причини, що Держкомстат не ввів цієї самоназви в перелік національностей нарівні з іншими, а подав їх у групі з бойками, лемками та гуцулами — як субетнос українців.

Без сепаратизму,  з надіями  на самоврядність

— Тим, що начебто в русинів є сепаратистські настрої, опоненти намагаються налаштувати громадську думку проти нас, — стверджує голова Русинського науково-освітнього товариства академік Нью-Йоркської академії наук Іван Кривський. — Водночас ми очікуємо від української влади виконання рішення обласного референдуму, який проводився разом із Всеукраїнським у 1991 році. Тоді поряд із підтримкою ідеї незалежності Української держави учасники плебісциту (78% «за») висловилися за надання Закарпатській області статусу спеціальної самоврядної території в складі України.

Відомо, що обіцянки Угорщини й Чехословаччини довоєнного періоду, які передбачали надання Закарпаттю автономії, зрештою, ніколи не були виконані. Сьогодні у зміні адміністративного статусу краю русини України бачать можливості прискореного розвитку економіки, мови та культури.

«Школкы» плекають «цвіт»

Незабаром карпатські русини відзначать десяту річницю заснування власного шкільництва в Україні. Їхні «школкы» існують не як державні освітні установи, а за кошти спонсорів і меценатів.

— Вийшли друком понад 10 підручників із мови та літератури, географії, історії, позакласного читання, — розповідає голова правління Закарпатського обласного благодійного фонду «Русинська школа», кандидат філологічних наук Валерій Падяк. — Кількість шкіл наближається до 25, щороку маємо до ста випускників, яким видаємо атестати. Клас у цій школі зветься «цвітом», заняття раз на тиждень по чотири години. Обласне управління освіти і науки, ознайомившись із навчальними програмами та складом педагогів, не заперечує.

На русинів поширюється Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин, ратифікована Україною в 1997 році. Тож у Закарпатській області сьогодні на законних підставах діють не менш як десяток національно-культурних товариств, видаються кілька газет, науковий збірник «Руснацький світ». У 2007 році в обласній держтелерадіокомпанії «Тиса-1» створено окрему редакцію, тож телепередачі щотижня звучать і русинською мовою.

Літератори згуртувалися навколо «Союзу русинських писателів». За власні кошти друкують твори поети Іван Калинич (Хуст), Роман Пищальник та Анастасія Даліда (Мукачеве), Йосип Лемко, Юрій Чорі, Михайло Кеминь і Василь Матола (Ужгород), Михайло Град (Тячів), Володимир Танчинець (Сторожниця на Ужгородщині), Михайло Чухран (Виноградів), прозаїки Василь Молнар із Голубиного на Свалявщині та ужгородка Тамара Керча; перекладають русинською Ігор Керча (твори Шевченка), Іван Ситар (Єсеніна та Пушкіна) — із обласного центру.

ПРЯМА МОВА

Михайло АЛМАШІЙ,
голова правління Закарпатського
обласного науково-культурологічного  т
овариства імені О. Духновича, 
заслужений учитель України:

— Вважаю великим поступом у визнанні карпатськими русинами самого факту згадування їхньої мови в законодавчому акті. Щодо звинувачень на адресу русинських діячів у творенні «якоїсь окремої мови», то вони безпідставні. Мову творять не вчені, а народ. Цієї думки, до речі, дотримувався доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України професор Олекса Мишанич, який категорично заявив: «Ніхто не прагне створювати нову русинську мову. Вона давно створена народом». При нашому товаристві працює комісія з кодифікації русинської мови, нині цей процес на завершальній стадії. Готуються до видання «Русинсько-славянськый лексикон», «Русинськоє правописаня», «Русинськый орфографичный словарь», «Словарь славянської граматичної термінології». Перед цим вийшла друком низка словників, мовознавчих досліджень тієї самої тематики. Зроблені комісією висновки, сподіваюся, вдовольнять наукову громадськість і знімуть будь-які застереження щодо існування мови русинів. Закон є, наступними мають бути практичні кроки держави, які сприятимуть розвою мови та культури русинів. Без русинського цвіту вінок слов’янських мов і літератур був би збідненим, неповним.