У родині Юрнюків, що зі славного села Селятин Путильського району, один із синів обов’язково Іван і обов’язково — лісівник. Так заведено з діда-прадіда. «У нас тут найдивовижніші гори і найкрасивіші ліси», — запевняє Іван Іванович-старший, керівник Селятинського лісництва, яке входить у структуру Путильського держлісгоспу. 

Лісництво пана Юрнюка  найвисокогірніше в країні. А ще оточений з усіх боків горами буковинський Селятин (не плутати з іншими!) вважається найгрозовішим місцем. Грім і блискавки тут дають про себе знати 48 днів на рік — як у жодному іншому українському місті чи селі (зате гори рятують від сильних вітрів). Саме тут офіційно зафіксована найдовша гроза. У червні 1948 року вона лютувала безперестану більш ніж півтори доби.

Слава про Селятинське лісництво рознеслася далеко за Карпати завдяки його еколого-просвітницькому центру, де у широких і добре доглянутих вольєрах мешкають, причому парами, лисиці, борсуки, дикі кабани, козулі і олені, усіляке птаство, зайці і навіть бурі ведмеді. Нема пари лише у вовчиці Галки, яка самотньо бігає у вольєрі.

— Ви б бачили, яким нещасним цуценям вона була, — розповідає Іван Іванович Юрнюк-молодший, що працює у лісництві і доглядає за цим господарством. —Узагалі всі наші вихованці потрапили до нас безпорадними зайдами. То лісівники принесуть мале оленя, то добрі люди не кинуть напризволяще звірятко-сироту, знайдену у лісі травмовану чи поранену на полюванні тварину. Ми всіх приймаємо.

До еколого-просвітницького центру, створеного у 1995 році на території майже 4 га, поспішають школярі з екскурсіями, спеціально навідуються туристи, подорожуючи Карпатами.

Для оленів Юрчика і Сокола, що виросли тут, виділили гектар укритих пишними травами угідь. Огорожа  суто умовна. Старший Юрчик інколи виходить на сільську дорогу, гордо виставляючи на оглядини свої розкішні роги. Він довіряє людям, навіть дає себе погладити.

Двомісячні козулята вже стрімко бігають вольєром, але ще не відходять від своєї мами-козулі. Фото надане автором

Але найрозумнішим тут вважають ведмедя Васька (вихованці вольєра, до речі,  отримують імена на честь своїх рятівників). Він і його подруга Маша мало не цілий день проводять у ваннах, завбачливо облаштованих лісівниками. Час від часу Васько полюбляє «показувати цирк». Сидить тихо у воді і чекає, поки озброєні фотоапаратами відвідувачі зі словами «Ой, ти мій любий ведмедику!» не підійдуть чимближче до вольєра. Тоді миттю схоплюється на задні лапи, зумисне обдаючи гостей морем бризок. Вереск гарантований.

— Наші ведмеді дуже полюбляють моркву і яблука, — каже Іван Юрнюк. — Їхній денний раціон на одного — два відра каші і кілограм риби. Риба он у ставку. А м’ясо ми їм не даємо, аби не були агресивними.

Щоразу у господарстві добрі новини — у когось з мешканців з’явилося потомство. Часто буває так, що, ставши добре на ноги чи на крило, молоді звірі і птахи, хоч і народжені в напівдиких умовах, повертаються у ліс, свій рідний дім, що зовсім поряд.