«Ось пишу: “Від Георгія Делієва з привітом!” А там як хочете, так і розумійте це!»

На його картинах літають птахи, люди і янголи. Хоч, відверто кажучи, чернігівці зійшлися до Колегіуму не так побачити виставку художніх творів «Погляд на світ», як самого їх автора — відомого й улюбленого коміка «Жоріка». І тут — сюрприз: вправи з пензлем пана Георгія виявилися несподівано оригінальними, філософськими, такими, що пульсують думкою й енергетикою. Літаючий клоун з кавуном (чиста душа), грішник серед пустелі, злетіти якому не дають гирі-гріхи на ногах, велосипедист, котрому янгол допомагає утримати кермо, пейзажі, портрети…

Автор — людина багатогранна: попри грандіозний шмат роботи в театрі «Маски», ще співає, музикує, знімається в художніх фільмах (приміром, має премію міжнародного кінофестивалю «Стожари-2005» — за кращу чоловічу роль у фільмі «Настройщик»), іноді і сам знімає кіно — цілком серйозне, без гумору.

Зовні Георгій Делієв простий, зодягнений у теніску свого улюбленого червоного кольору, з елегантною неголеністю, традиційними бакенбардами та зачіскою й теплим карим поглядом. І зовсім він не рудий — шатен з нитками сивини. Чернігівці дуже схвально оцінили й легкий характер гостя — веселий, приязний, без зірковості. Він охоче спілкувався з журналістами, але зупинявся на півслові, щоб відповісти на запитання допитливої бабусі, котра весь час вклинювалася в розмову. Це, як на мене, багато говорить про пана Георгія як про людину. Ну й мимобіжний гумор, звісно, підкупляє: «Якщо вам сподобалися мої картини, у вас гарний смак!». І енергійно, з ентузіазмом виконаний доземний уклін чернігівцям — від кращого друга й колеги Бориса Барського.

УК: Пане Георгію, ви актор, режисер, художник, сценарист, музикант і так далі. Який це архітектурний факультет інженерно-будівельного інституту випускає такі кадри?

— В Одесі! Фактично наша студентська група стала кістяком «Масок». Але не відразу. Спочатку ми роз’їхалися. Потім зібралися у філармонії на якомусь зовсім неперспективному ∂рунті. Але рухалися — і все пішло-поїхало. Почали відвідувати фестивалі, конкурси артистів естради, знаходити поважних дядьків, чиновників, котрі надали нам велику допомогу.

То було потім. А під час навчання захоплювалися клоунадою, пантомімою… Творили неймовірні речі! У нас там споруджували новий корпус, а ми його розписали. Тоді ще не було нинішніх балончиків, використовували аерографи. Треба було тишком-нишком уночі, аби не спіймали, протягнути електрику на вулицю, підключити професійний компресор, узяти аерограф — це така баночка з фарбою — і зробити малюнки. Потім все помити, щоб не засохло. Зате результат викликав колосальний шок! Якось я виготовив скульптуру, що рухалася, — завдяки складній конструкції піднімала руку і замахувалася на людину, котра заходила до аудиторії. Лякалися всі! Ще ми каталися по інституту на роликах у білих халатах. До цього часу пам’ятають наш курс і викладачі, й студенти, які навчалися разом з нами.

УК: Що й не дивно! Вам за витівки, певно, влітало?

— Та ні, все якось миналося. Карали, але не дуже. Курс був особливим, і це об’єктивно визнано. Нині я дружу з ректором архітектурної академії. Він приходить на всі мої виставки, іноді й на спектаклі. Дуже тепло відгукується про наш курс. Пишається тим, що зі стін навчального закладу вийшли не лише архітектори.

УК: Ви такий живчик — напевне всупереч загальноприйнятій думці, що гумористами бувають дуже серйозні люди?

— Я серйозна людина. І послідовна. Раніше в молодості були якісь безумства, і нерозумні вчинки, і такі, про які шкодую. Але й веселі були. І блазнювання ради пустощів, і безтямні, ризиковані… А нині я таки нормальний, статечний, дисциплінований громадянин.

УК: Часто малюєте себе самого?

— Ні! Мені часто це зауважують, але на картинах не я. Інколи виходить схоже — то мій ліричний герой. Погодьтеся, ми всі частково себе любимо, частково ненавидимо. На цій виставці є мій автопортрет, дуже злий. На ньому конкретно я. А загалом живопис — цікаве заняття, тому що воно не вимагає жодної відповідальності перед людьми. Нікого не підведеш, не образиш. Не вимагає таких фінансових затрат, як театр чи кіно. Полотно, пензлі, фарби... Ну й час. Найскладніша техніка — на рисовому папері, котрий вбирає туш так, як йому заманеться, а не так, як художнику хочеться. Китайці дуже мудрий народ, у тій техніці є щось містичне.

УК: Ви трудоголік?

— Працюю багато, тому мене ніхто не засуджує, якщо іноді дозволяю собі полінуватися. У такі дні буваю страшенним ліньком! Приїду на дачу, теща дає вказівку обірвати вишні. А я швиденько пірну в басейн, потім піду поклюю вишеньок — і спати. Чи собаку треба викупати. Я його погладжу, посюсюкаю з ним — і на тому все. Таке буває!

УК: Цікаво було б почути ваші думки щодо сучасного гумору…

— Все, що стосується гумору, відслідковую, тому що це моя професія. Вершина, кумири, вчителі мої — англійська комік-група Монті Пайтон. Працював я і з Террі Гілем, він ставив спектакль «Дьябло» в Парижі, там і я брав участь — здійснилася моя мрія, познайомився в роботі зі справжнім кумиром. Люблю старих майстрів, коміків німого кіно.

УК: А в Україні?

— Безперечно, Андрій Данилко — дуже талановитий чоловік. Енергійний, у нього є харизма. Що найцікавіше — він не порожній, а глибокий, органічний актор. Віктор Андрієнко викликає симпатію, із задоволенням спостерігаю за ним і в фільмах. Є дуже хороший колектив «Кабаре Буфон» в Одесі. Це клоуни молоді. Вони й по наших стопах трохи пройшлися. «95-й квартал» — дуже гострі і дуже смішні. Фантазія безупинна і у великих кількостях. Я із задоволенням їх дивлюся. Шкода, що вони смішні, доки тема актуальна. Через півроку думаєш: про що це вони?

УК: Головний ваш проект — «Маски». Яка його доля? Ми його ще побачимо?

— Я не знімав шоу з 2006 року. Але ми виступаємо в Одесі в театрі «Маски», чи як ми його ще називаємо — «Будинок клоунів». Регулярно граємо в спектаклях. Ми такі щасливі, що людям це потрібно. Є там вистави за п’єсами Бориса Барського, є мої, авторські. Це комедії, на яких кожна людина може щось для себе відкрити. Є різні нашарування гумору — від простого, який і діти розуміють, до інтелектуального. Якось усі квитки до свого професійного свята викупили бухгалтери. Уявляєте: весь зал — бухгалтери! Вони так сміялися! Я раніше думав, що до сміху більше схильні емоційні люди, виявляється, що навпаки — інтелектуальні.

У 2014 році ми відзначатимемо 30-річчя театру «Маски». Ось підписали угоду з нашим продюсером Олексієм Митрофановим, котрий свого часу випускав «Маски-шоу». Просуватимемо якісь проекти і в Москві, і в Україні. В Одесі у своєму театрі ми все перевіряємо — то наша лабораторія…

УК: Ваша музична діяльність — теж у вашому стилі, своєрідна?

— Готую новий проект. Така музично-гумористична програма, пародії на різні відомі композиції. Позитивний рок-н-рол. Глядачі дуже добре таку музику сприймають. Це свято, мажорне звучання, іноді з викрутасами. В Москві непогано все пройшло. В Україні нас знають, оскільки були ротації, а в Росії почули вперше. Багато хто думав, що це буде одеський шансон чи пародії. А тут ми граємо рок-н-рол, під який можна танцювати чи слухати слова. Я співаю тільки свої пісні.

Працюю над проектом, який поєднуватиме з музикою мій звичний образ — клоунади, пантоміми, текстові скетчі з Борею Барським і Яною Делієвою, моєю донькою.

УК: Ваша донька вся в батька?

— Донька — мій найкращий твір (сміється). Це та частина мене, якою можу по-справжньому пишатися. Це твір без огріхів — я так вважаю. Вона красива, добра, талановита. Допомагає мені в усьому. Моя надійна опора і водночас ніжна, жіночна. Я радий, що в неї і в сім’ї все ладиться.

УК: Ваше життєве кредо?

— Та нема такого! Навіть не знаю… Ви мене збентежили!

УК: А що це за рядок біографії: «Георгій Вікторович є академіком Міжнародної академії дурнів»?

— Це реальна академія дурнів, котру заснував В’ячеслав Полунін. Він збирав по всьому світу таких навіжених людей, як я. З наших вітчизняних гумористів там є, приміром, Михайло Жванецький та Борис Барський. Решта з інших країн — Канади, Італії, Голландії...

УК: У кожного актора є незіграні ролі. А у вас?

— О, в мене багато таких! Чесно зізнаюся вам: я ще не награвся.

УК: Доки ви писали автограф для читачів нашої газети, я уважно слідкувала, чи правильно напишете слово «кур’єр», — це був такий своєрідний тест, і ви його витримали!

— Та я добре знаю українську мову, просто більше доводиться спілкуватися російською. Ось пишу: «Від Георгія Делієва з привітом!». А там як хочете, так і розумійте це!..

ДОСЬЄ «УК»

Георгій ДЕЛІЄВ. Народився 1 січня 1960 року в Херсоні. Закінчив архітектурний факультет Одеського інженерно-будівельного інституту. Навчався і працював у Ленінградському театрі-студії «Лицедеи» під керівництвом В’ячеслава Полуніна, паралельно був прийнятий до ансамблю пантоміми і клоунади «Маски» при Одеській філармонії.

Нині театр «Маски» — самостійна компанія, де Георгій працює художнім керівником, режисером, актором, автором. Закінчив Державний інститут театрального мистецтва на факультеті режисури естради. Народний артист України. Лауреат і дипломант багатьох вітчизняних і закордонних конкурсів театру та циркового мистецтва.

Євдокія ТЮТЮННИК, «Урядовий кур’єр»