НАДБАННЯ

Місто пам’ятає і шанує велетів духу і творців його слави — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка й Михайла Сікорського 

Микола МАХІНЧУК,
автор повісті «Музейний подвижник
Михайло Сікорський»
для «Урядового кур’єра»

В  ці осінні дні у древньому Переяславі-Хмельницькому помітне пожвавлення культурного життя. Зачастили сюди й гості не лише з Києва. Бо нинішня пора — то наближення 290-річчя з дня народження видатного мислителя Григорія Сковороди. У Переяславському колегіумі він учив уму-розуму молодих духівників і написав свої безсмертні поезії, що склали збірку «Сад божественних пісень» та філософський трактат роздумів про високе призначення поезії, який видався тамтешньому керівництву аж надто крамольним, за що Григорію Савичу довелося розпрощатися з Переяславом. А трактат зник…

Ця пора — то ще й натхненна Переяславська осінь творчості Тараса Шевченка 1845 року, коли тут народилися його поеми «Наймичка», «Кавказ», присвята до поеми «Єретик» і безсмертний «Заповіт». Такої ж осінньої днини народився і відійшов у вічність рік тому творець Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Герой України, лауреат Шевченківської премії Михайло Іванович Сікорський.

Момент відкриття пам’ятної дошки Михайлу Сікорському. Фото автору

На державному рівні не згадали

Усе назване і породило низку заходів, які ініціювала широка громадськість Переяслава-Хмельницького та науковці й не байдужа до примноження переяславської слави столична інтелігенція. Мотором багатьох активних дій у цій справі став багаторічний безкорисливий помічник Сікорського на громадських засадах Борис Войцехівський.

Отже, ще сумної хвилини прощання з Михайлом Івановичем було порушено питання про гідне увічнення його пам’яті не лише в Переяславі-Хмельницькому. Але про це, на жаль, так і не згадали аж донині на державному рівні. Хоч постать подвижника музейної справи, творця 26 оригінальних скарбниць української історії, культури і духовності, знаних нині в усьому світі, заслуговувала відповідних указів і постанов.

За справу взялися ентузіасти. Нагально постало питання про впорядкування і збереження спадщини Михайла Івановича. Сподівалися на відповідне рішення Міністерства культури, та воно і досі не з’явилося. Цим надумали зайнятися працівники заповідника. Але знаючи, як «опікали» директора під час хвороб в останні роки життя найближчі помічники, що призвело до явних крадіжок його особистих речей, громадськість збунтувалася: нічого не давати з квартири на винос, допоки все не буде оформлене відповідними документами авторитетної комісії.

На оборону спадщини стала й племінниця директора Валентина Іванівна, яка, дізнавшись про підступні наміри «прихватизаторів», переїхала з Києва до дядька і, врешті, скрасила його аскетичне, вічно «холостяцьке» життя. Тож допоки діє це табу, все зберігається. А що буде далі? Куди попрямує архів подвижника — листування з великими людьми, безліч фото, на яких, на жаль, не зроблено ніяких уточнюючих написів, хоча вгадуються профілі багатьох відомих і славетних — не лише українців.

Перебираючи ті фото для книжки про подвижника, я частенько запитував Михайла Івановича: хто це? який це рік? Директор напружував пам’ять, яка завжди була у нього феноменальною, але після 80-ти не все міг пригадати. І тут доречний докір колегам, які не зробили ідентифікації тих фото ще раніше. Але тішу себе думкою, що це буде зроблено. Про те свідчать інші добрі наміри і діла громади з увічнення пам’яті подвижника музейної справи.

Нещодавно відбулося урочисте відкриття Меморіальної кімнати М. І. Сікорського в Музеї «Заповіту» Т. Г. Шевченка та пам’ятної дошки біля нього, які розповідають про багаторічну працю тут і життя Михайла Івановича, якому довелося понад 13 літ бути в цьому будинку директором і сторожем, пічником і садівником. І мешканцем на робочому місці, бо тодішня влада не спромоглася надати йому хоч якесь житло.

Меморіальна кімната поки що не бере за живе. Відчувається, що експозицію робили поспіхом, тому тут не в усьому впізнаний  справжній Михайло Іванович — не парадний, не бутафорний, а яким він був за життя.

 

Григорій Сковорода і Володимир Стадниченко: духовна сув’язь назавжди. Фото автора

 

Без громади не було б нічого

Цю справу легко владнати, як і стелу на його могилі, що теж постала до річниці переселення Героя України в інший світ. Певно, на ній треба вказати про причетність М. І. Сікорського до плеяди Шевченківських лауреатів, про що забули написати на плиті.

То певні вузлики на пам’ять керівництву заповідника, участь якого в цих дійствах була дещо дотичною. Бо тут переважав трудовий внесок громади. Тож добре слово хочеться сказати про безкорисливу справу подружжя — Галини і Володимира Репи. Вони, місцеві підприємці, пройняті шанобою до видатного земляка, безкоштовно виготовили вже названу пам’ятну дошку. Як і ту, що з’явилася на будинку, в якому жив Михайло Іванович. А гранітна стела на його могилі – то справа ще одного шанувальника творця заповідника, переяславця-підприємця Георгія Андреєва. Спасибі їм за безкорисливу допомогу громаді, до чого так неохоче долучається держава. Бо поки що все робиться на рівні міста. Як, скажімо, і проведений  12 жовтня, напередодні 89-го дня народження Михайла Івановича, вечір його пам’яті.

На тому вечорі були щирі виступи. І передусім міського голови Олександра Шкіри, який наголосив: у Переяславі-Хмельницькому всюди є вагомі діла М. І. Сікорського. За це велика вдячність йому і вічна пам’ять. Але її, цю пам’ять, треба гідно увічнити. Заповідник має носити ім’я Сікорського. Подвижник заслуговує величного пам’ятника в рідному місті. Його ім’я має жити у назвах вулиць та якоїсь державної відзнаки. А переяславці зроблять своє рідне місто таким, яким хотів його бачити Михайло Іванович.

Міського голову підтримали заступник керівника району Іван Бугаєнко, вже згадуваний невтомний в добрих діяннях Борис Войцехівський, доктор педагогічних наук, професор Київського національного університету імені Т. Шевченка Галина Сагач, інші виступаючі.

Добре слово про шанованого колегу сказав і заступник гендиректора заповідника «Переяслав» Юрій Коптюх. Але всі чекали: що ж скаже наступник М. І. Сікорського — нинішній директор П. О. Довгошия. На жаль, його не було в залі. Як і на всіх інших попередніх заходах із вшанування пам’яті свого попередника. А присутні бажали почути з його уст, що ж він думає робити для збереження і примноження слави національного заповідника. Це так важливо для нинішнього, розколотого ним колективу. Громадськості дуже хочеться, щоб він прагнув дорости до рівня діянь Михайла Івановича.

Нам треба… мудрості Сковороди

Постать М. І. Сікорського невіддільна від його духовного батька — Г. С. Сковороди, якому 40 літ тому він витворив унікальний Меморіальний музей. З нагоди цієї дати і наближення 290-ї річниці з дня народження Мислителя тут провели «круглий стіл» «Г. С. Сковорода і Переяславщина», що переріс у розмову про видатного філософа, який звеличував людське добро і любов, та його послідовника подвижника музейної справи. І, звичайно ж, присутні музейники, науковці і журналісти, зокрема публіцист, автор презентованої тут ще раніше книжки «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України» Володимир Стадниченко, неодноразово ак?центували на тріаді слави Переяслава, долучаючи до крилатого вислову Павла Тичини «Нам треба голосу Тараса» сутнісне сьогоденню: і мудрості Сковороди, діянь Сікорського масштабу.

Ці безкомпромісні і многотрудні діяння задля віднайдення і примноження історичної, культурної і духовної спадщини України чекають на дослідників. І вже знайшли своє відображення в четвертому виданні повісті автора цих рядків про творця Переяславського скарбу «Музейний подвижник Михайло Сікорський», нещодавно презентованої у Переяславі-Хмельницькому.

У тамтешньому педагогічному університеті імені Григорія Сковороди діє об’єднання «Переяславський скарб», що готує, за словами одного з фундаторів цього об’єднання Тараса Нагайка, солідне видання про постать М. І. Сікорського в художньому слові. А директор університетської бібліотеки Ольга Шкира заявила: буде ще й книжка спогадів про Михайла Івановича відомих та авторитетних людей, які знали Героя особисто. Щось подібне готують і в Київському національному університеті імені Т. Шевченка. І, як стало нещодавно відомо, у Переяславському педагогічному університеті готують до захисту кандидатську роботу про внесок у музейну справу подвижника М. І. Сікорського.

Отже, громадськість Переяславщини на висоті. Але вона прагне більшого. Її підтримують широкі кола столичної інтелігенції: постать М. І. Сікорського треба увічнити на державному рівні. Його дітище — заповідник «Переяслав» — гідний імені свого творця. Місто заслуговує на пам’ятник музейному подвижнику. Всеукраїнське товариство краєзнавців могло б відзначати кращих своїх представників премією імені видатного соратника, а для талановитих майбутніх істориків у вишах варто встановити стипендію імені Сікорського. В цьому ряду — найменування його іменем вулиць не лише на Київщині.

І, нарешті, головне: держава має краще дбати про збереження та примноження Переяславського скарбу. Такою була остання воля самого Михайла Сікорського.