«Ми брали Савур-могилу (курган на Донеччині, висота над степовою місцевістю. — «УК»), і розпочався обстріл «Градом». Потім не пам’ятаю, що зі мною сталося». Вже зі слів друзів військовий фельдшер Сергій Лупар дізнався, що ударною хвилею його скинуло з БТРа. Товариші евакуювали його з поля бою. Далі — мобільний шпиталь, потім вертольотом — до Запоріжжя, далі — Дніпропетровськ і, зрештою, літаком до Одеси. 

Рідні вважали хлопця загиблим. Довго шукали і… нарешті знайшли. Іноді трапляються такі дива, в які важко повірити. Тепер усі сподіваються на нове диво, що Сергій одужає і все буде гаразд.

На межі

Сергієві 25 років. Він родом із Гайсина, що на Вінниччині. Після строкової служби хлопець пішов працювати фельдшером на швидку допомогу. В квітні його мобілізували і відправили в зону АТО. Служив спочатку у Слов’янську, потім — під Лисичанськом. 28 липня зазнав важкого поранення під час атаки на Савур-могилу.

«Сергій надійшов до нас у важкому стані, — розповідає начмед 411-го госпіталю Юрій Сахно. — Закрита травма черевної порожнини, ушкодження селезінки, правого відділу печінки, закрита травма грудної клітини, відкритий перелом нижньої щелепи».

За цими медичними формулюваннями — жахливий біль і муки, що їх довелося пережити бійцеві. До тями він приходив лише час від часу. Селезінку видалили ще у Запоріжжі. Довелося робити термінову операцію, бо тиск упав до загрозливих позначок.

Те, що Сергій сам може розказати свою історію, — вже неабияке зрушення, що підтверджує слова лікарів про стабільність його стану.

«Забій голови був сильний, на очі не бачив», — згадує ту жахливу картину Сергієва мати Галина Степанівна. Втім, то було певне полегшення порівняно із безкінечними двома добами, коли шукала сина і не мала впевненості, що він ще є на цьому світі. Документи загубилися під час переїздів між шпиталями, і тому батькам не змогли відразу повідомити про сина. Через день після поранення, надвечір 29 липня, Сергій, прийшовши до тями, попросив повідомити рідних, що живий.

Турбота близьких допомагає загоїти найважчі рани. Фото надане автором

Подбати про солдата               

Уже наступного дня мати приїхала до Одеси. «Дякую одеситам — всі підтримують, люди надали квартиру, де можна зупинитися», — каже Галина Степанівна. Біля Сергієвого ліжка — малюнок з побажанням миру. Це дарунок якогось маленького одесита.

 Підтримують земляка і в рідному Гайсині. «Слава Богу, що живий! Ми ж казали, що  «Герої не вмирають!» — такі записи можна побачити на сторінках жителів містечка у соцмережах. Тут розпочали збирати кошти на лікування. «Зараз ми від них відмовляємося, — каже Галина Степанівна, — поки що нам не треба, бо тут все безплатно. Хіба що потім, коли дійде справа до реабілітації».

Юрій Сахно запевняє, що пацієнтів медзакладу повністю забезпечено всім необхідним — такий підхід до всіх лікарняних закладів Міноборони: «І персоналом, і медикаментами, і апаратурою ми забезпечені абсолютно. Тут не може бути такого, що хтось десь бігає і шукає якийсь препарат — є централізоване постачання».

Волонтерську допомогу тут приймають не всяку і не від усіх. При мені хтось із керівників шпиталю мусив відмовити жінці, що приїхала з Миколаєва, щоб запропонувати солдатам якісь народні засоби, які вже давно виготовляє. Їй подякували за добрі наміри, проте сказали, що тут не можна використовувати нічого, що не прописано в реєстрах МОЗ та стандартах лікування.

Іноді оголошення про якісь нові благодійні фонди можна надибати прямо біля шпиталю. Юрій Сахно ділиться підозрою, що дехто не гребує тим, щоб нагріти руки на «благодійності», ще й експлуатуючи добре ім’я закладу. «До нас вони не заходять, — каже начмед, — ми маємо справу лише із серйозними організаціями. Адже коли люди пропонують допомогу, то хто при здоровому глузді від неї відмовлятиметься?»

Останнім часом саме за рахунок меценатів придбали автомобіль підвищеної прохідності для передових медичних підрозділів. Ці машини будуть затребувані в районі бойових дій, щойно розпочнуться дощі.

Рукотворна епідемія

«Війна — це травматична епідемія», — казав Микола Пирогов, геніальний хірург, чиїм ім’ям названо вулицю, де розташований 411-й госпіталь. Нині тут на лікуванні постійно перебуває понад сотня бійців із зони АТО віком від 20 до 45 років.

 «Кількість загалом тут не є критичною, — каже Юрій Сахно, — проте дуже багато саме важких травм та поранень — кульових та осколкових ушкоджень великих кісток, багато складних переломів. На щастя, у нас є чудові спеціалісти, які щоденно оперують по 4—6 поранених».

 Дуже високої думки про тутешніх лікарів та персонал і мати пораненого Сергія Лупара. Дякує за їхню майстерність і чудовий догляд та втішається вже наявним прогресом: «Уже краще син почувається, на ноги стає трішки».

 Саме після нашого коротенького інтерв’ю Сергія мав оглянути фахівець із Києва. Дістатися потрібного кабінету йому разом із мамою допомагала Карина — дівчина, з якою Сергій зустрічався 4 місяці напередодні мобілізації. Хто вона йому? «Дівчина!» — каже Карина. «Наречена!» — майже одночасно з нею вигукує Сергій. І схоже, що узгодити свої позиції їм буде зовсім не важко — аби лише хлопець якнайшвидше одужав.

Турбота близьких допомагає загоїти найважчі рани.