НАШІ ЗВИЧАЇ

Засівають на Василя, за традицією,  лише хлопці — тоді в оселі пануватимуть добробут  і злагода

«Ходить Ілля на Василя, несе пугу житяную, куди махне — жито росте…» — починають співати ще вдосвіта хлопці-посівальники, заходячи до осель та засіваючи їх зерном. Засівання — характерна прикмета новорічного свята. Робити це мали право тільки підлітки або маленькі хлопчики. Цікаво, що в українській традиції існує звичай «першого полазника» —  хлопця, котрий першим переступив поріг оселі в Новий рік, що вважалося щасливою прикметою. Пов’язано це з тим, що саме чоловіче начало (така традиція існує не лише  в українській, а й в більшості древніх культур) уособлює в собі все, що стосується духовної сфери. Якщо ж поріг хати першою переступала жінка, це трактувалося як не дуже добрий знак, адже з жінкою пов’язано все, що стосується землі, а отже — й потойбічний світ. Тому в переддень Нового року дівчатка щедрували лише під вікнами, не заходячи до хати.

Аби не випробовувати долю й забезпечити добробут та духовність, на Новий рік господар посилав свого сина, аби той першим і засіяв у власній оселі. Коли хлопчак заходив до хати, його зустрічали такими словами: «Сядь, щоб у нашій хаті сідали кури, гуси, качки, рої і старости».

Час святкування Нового року змінювався в українській традиції  кілька разів: у наших пращурів він збігався з початком землеробства, тобто відзначався навесні. Залишки цих дійств, що відбуваються на старий Новий рік, — засівання, обряд із ралом, який  і до сьогодні зберігся на Поліссі, — і засвідчують прадавню святочну традицію українців. Пізніше святкування новоріччя було перенесене на осінь, далі — вже на звичне нам перше січня. «Зокрема про традицію святкування приходу нового року навесні свідчать саме тексти щедрівок: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» Ластівка — це символ весни», — зазначила професор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Олена Івановська. Цікаво, що саме ця щедрівка в обробці Леонтовича є всесвітньо відомим  «Щедриком» (у світі знають її як «Колядку дзвонів», звучить вона і в одному з фільмів про Гаррі Поттера, і в двох частинах стрічки «Сам удома»). Ще одним обов’язковим для передноворічної ночі обрядом було ворожіння, подібне до тих, що відбуваються на Катерини.

Щедрівки, як і вся українська обрядова поезія, — це прадавні сакральні молитви, що виконувалися у строго визначений час, у певному місці конкретними людьми. Проголошуючи їх, українці вірили,  що всі висловлені побажання матеріалізуються. Й оскільки особливо потужним в українській традиції був культ предків, важливим вважалося задобрити духів, аби в новому році вони сприяли в усіх починаннях. Зі щедрувальниками асоціювався прихід у дім добра, долі  — всього того, що хотілося б мати в прийдешньому році. Вважалося недобрим знаком, коли колядники чи щедрувальники оминали хату.

«Треба навчати дітей, що суть щедрівки —  це насамперед привітання господареві та його родині, щиросерде побажання здоров’я, добра й достатку, а не випрошування грошей», — зауважив директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Олексій Доля.

Напередодні старого Нового року українці відзначають Меланку, або Щедру кутю. Традиційно цей вечір проводять за святочною вечерею. Серед страв, на відміну від Святвечора, на столі обов’язково мають бути й скоромні наїдки —  смажені ковбаси, млинці (символ сонця), пироги. Основною стравою, звичайно ж, лишається кутя, традиційно зроблена з каші (пшениці, ячменю або жита), маку та узвару. Цікаво, що на Житомирщині, за словами Олексія Долі, в кутю додають також молоко, яйця та масло. Інший варіант цієї страви готують на Поліссі, додаючи смалець, аби наголосити, що цього разу кутя — щедра.

Цікавий звичай існує на Гуцульщині та Поліссі: батько ховається за пирогами, а мати запитує в дітей: «Чи бачите ви свого батька?» Ті відповідають: «Ні, не бачимо». Тоді господар оселі каже: «Дай Боже, щоб і на наступний рік ви мене не бачили». «Таке пророкування багатства, щедрого достатку закладене в багатьох древніх обрядах»,  — повідомила Олена Івановська. В західних регіонах зберігся звичай  від Різдва й до старого Нового року не виносити із хати сміття. Лише після того, як господиня, за традицією, поставить на покуті щедру кутю, збирає сміття й іде «підсипати дерева», примовляючи біля кожного дерева: «Я тебе підсипаю і промовляю, щоб ти родило й дітей годувало».

«Всі свята грунтувалися на культі вшанування предків. Кутя  — це теж поминальна ритуальна страва. Ялинка замінила традиційного українського дідуха, проте в нас вона теж сприймається як ритуальне дерево. Спалювання дідуха, котрого заносили в хату на Святвечір, — це своєрідне запрошення духів померлих предків на гостину. Вважалося, що в Новий рік, після спалювання дідуха, духи з димом повертаються у вирій», — наголосила Олена Івановська. Цікаво, що ялинка як святкове новорічне дерево в Україні з’явилася лише в радянські часи. Так само не був характерним для української традиції й Дід Мороз, котрий, за словами професора Івановської, в дорадянські часи був демонічним символом.

…За давніми повір’ями, напередодні новоріччя опівночі, якщо уважно дослухатися, можна почути суперечку Старого та Нового років: Старий  хоче забрати все зле й добре, що трапилося за його час, проте Новий віддає лише погане, натомість хороше залишає собі. Хай буде так,  злагоди та добробуту всім нам, з Новим роком, з Василем!