Редакція газети «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій, присвячених великій трагедії українського народу — штучно створеному сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років, внаслідок якого загинуло кілька мільйонів людей.

Голод тричі переслідував українців — у 1921–1922, 1932–1933 і 1946–1947 роках, кілька поколінь поспіль пройшли найжорстокіші випробування. Але український народ вижив! З його пам’яті неможливо стерти пережите: спогади очевидців, сімейні історії зберігають правду про винищення народу.

В радянські часи розмови про Голодомор розцінювалися як наклеп на радянську владу. Вголос говорити про великий голод почали тільки з часів незалежності держави. І першими у відкритті правди про трагічну сторінку історії власного народу були представники української діаспори. Саме про це йдеться в першій публікації нового циклу.

Завідуючий відділом історії
20–30-х років XX століття
Інституту історії України НАН України
доктор історичних наук,
професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

— Відомо, що саме українська діаспора США ініціювала встановлення історичної правди щодо великого голоду у 1932–1933 роках в Україні. Як все починалося?

— У США в 1983 році було сформовано крайовий комітет для вшанування жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, оскільки багато його свідків емігрували і залишалися живими. Глава організації «Американці в обороні людських прав в Україні» (скорочено — АГРУ, за написанням слів англійською мовою) Ігор Ольшанівський вивчив документи комісії Конгресу США з єврейського Голокосту і запропонував створити ідентичну комісію з українського голоду, передусім з дослідницькими цілями. Конгресмен від штату Нью-Джерсі Дж. Флоріо і сенатор від цього ж штату Б. Бредлі підтримали ідею, оскільки в штаті проживало багато українських виборців. Флоріо вніс відповідний законопроект.

— Діаспора широко згадувала 50-річчя Голодомору у 1983 році, чим прагнула привернути увагу світової громадськості до трагедії українського народу…

— Так, 50-та річниця Голодомору-1933 стала на Заході переломною. Громадськість вперше відчула підтримку науковців. При Альбертському університеті в Едмонтоні вже функціонував Канадський інститут українських студій (КІУС), а при Гарвардському університеті — Інститут українських студій, заснований О. Пріцаком. Університет Квебека (Монреаль) у 1983 році провів першу в світі наукову конференцію, присвячену проблемам Голодомору. Доповіді на цю тему підготували молоді вихованці Гарварду, які спеціалізувалися на проблемах історії радянської України. З найбільш грунтовними дослідженнями виступили Б. Кравченко, М. Максудов, Дж. Мейс, Р. Сербин.

— Як сприйняли ті події радянські офіційні особи, які працювали у США в той час?

— Північноамериканські журналісти, які ставили запитання про Голодомор 1933 року радянським службовим особам, з подивом пересвідчувалися в тому, що ті не визнають самого факту голоду. Українські дипломати змушені були звернутися в Київ за інструкціями: як відповідати? Секретар ЦК КПУ з ідеології О. Капто і голова КДБ при Раді міністрів УРСР С. Муха підготували записку, суть якої відображено в її назві: «Про пропагандистські та контрпропагандистські заходи щодо протидії розв’язаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у зв’язку з продовольчими труднощами в Україні, що мали місце на початку 1930-х років». Отже, 50-та річниця Голодомору зафіксувала дві позиції. З одного боку, потужний наступ української еміграції в США і Канаді на громадську думку своїх країн і всього світу з метою бути почутими. З іншого — фіксацію керівниками КПРС та Компартії України сталінського вето на будь-яку інформацію про Голодомор. Вето пояснювалося спочатку самою технологією організації терору голодом, а потім — зрозумілим бажанням приховати злочин. Українська еміграція бажала не тільки зробити надбанням гласності найстрашніший сталінський злочин, а й змусити Конгрес США офіційно висловитися з цього приводу. Керівники КПРС в Москві і Києві обрали характерну для періоду «застою» тактику: заплющити очі на проблему, сподіваючись на те, що вона сама собою зникне.

— Отже, історики в США почали досліджувати Голодомор і викривати правду про його організацію?

— Українська еміграція боролася з радянською пропагандою в країнах Заходу, залучаючи до цього потенціал історичної науки. У 1981 р. вона профінансувала розрахований на три роки дослідницький проект щодо Голодомору-1933 в Інституті українських студій при Гарвардському університеті. Основним виконавцем його став англійський вчений Роберт Конквест, який спеціалізувався на дослідженні сталінських репресій. Його книжка «Великий терор» здобула визнання не тільки спеціалістів, а й широкої світової громадськості. Допоміжну роботу з вишукування джерел мав виконувати 29-річний асистент Джеймс Мейс, який уже захистив у Мічиганському університеті докторат на тему «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у радянській Україні. 1918–1933 роки» (книжка з такою назвою вийшла друком в Гарвардській серії україністики у 1983 році). Мейс пояснював свою участь у цьому проекті необхідністю допомогти Р. Конквесту швидко підготувати книжку про український Голодомор. Він знав усі доступні на Заході джерела та історичний контекст, пов’язаний з цим дослідницьким проектом, і захоплювався новим напрямом у джерелознавстві — «усною історією». Опитування свідків Голодомору, які вижили й опинилися на Заході, давало за відповідної організації роботи нове якісне джерело. Це було надзвичайно важливо внаслідок недоступності радянських архівів для західних дослідників.

— Метою досліджень, окрім оприлюднення правди про Голодомор, були його визнання і оцінка. І в цьому велику роль зіграла комісія Конгресу США. Як вона з’явилася?

— Під законопроектом про створення тимчасової комісії Конгресу з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні, який Дж. Флоріо подав у листопаді 1983 року, через рік вже стояли підписи 123 членів Палати представників. Проте керівники Демократичної партії в цій палаті ухилялися від його розгляду. «Навіщо витрачати гроші американських платників податків на виявлення того, що сталося десь там 50 років тому?» — запитували вони. Тоді по всіх штатах, де проживали у великій кількості українці, АГРУ організувала акцію під девізом «коріння трави». До конгресменів, голів комісій і підкомісій Конгресу, голови Палати представників О’Нілла і президента США Рональда Рейгана пішли десятками тисяч індивідуальні і колективні петиції. Ні раніше, ні пізніше такої велетенської за масштабами ак?ції американські українці не влаштовували.

Сенатор Б. Бредлі вніс до Сенату аналогічний законопроект у березні 1984 року. Заступник керівника АГРУ М. Куропас мав великий вплив серед численних українських громад Іллінойсу. Свого часу він активно сприяв перемозі на виборах сенатора від Іллінойсу Ч. Персі, який став головою комісії у закордонних справах. Тому проходження законопроекту в цій сенатській комісії не натрапило на перепони. Перші слухання пройшли в серпні 1984 року з позитивними результатами. Виступаючи від АГРУ, І. Ольшанівський заявив, що час не чекає: вцілілі жертви Голодомору вже старі й немічні, свідчення від них треба дістати так швидко, як тільки можна. Комісія у закордонних справах, а через два дні — сенат у повному складі прийняли законопроект одноголосно. Щоправда, сенатори визнали суму асигнувань, призначених для діяльності комісії, — 4,5 мільйона доларів на два роки — надто великою і зменшили її до 400 тисяч доларів.

А ось у Палаті представників законопроект проходив з ускладненнями. Голова комісії у закордонних справах Д. Фассел не бажав зайвий раз «гнівити Москву». Його підтримував голова підкомісії Д. Майка. Виникла загроза того, що перед закінченням сесії Конгрес 98-го скликання не встигне розглянути законопроект. Тоді довелося б усе починати заново.

Слухання в підкомісії, очолюваній Д. Майкою, відбулося 3 жовтня 1984 року. Це був передостанній день роботи Конгресу 98-го скликання. Р. Палмер, який виступав від адміністрації, обрав негативну позицію. Він заявив, що не потрібна ще одна бюрократична комісія, за якою «лавиною покотяться подібні домагання інших етнічних груп». Навпаки, конгресмен Д. Рот, який представляв інтереси Американського єврейського конгресу, нагадав, що в Конгресі США є комісія з Голокосту євреїв. Він підкреслив: «Обидва народи нищили через політичні причини і лише за те, що вони були тими, ким були. Тому Конгрес США повинен приділити їм однакову увагу, щоб весь світ дізнався про ті огидні і жахливі злочини».

Комісія у закордонних справах так і не подала законопроект, який лобіювали українські організації, до Палати представників. Становище врятував Білл Бредлі. Він скористався правом сенатора вносити поправки в бюджет і «причепив» витрати на діяльність тимчасової комісії з українського голоду до Фінансової резолюції Конгресу, тобто закону про бюджет. Таким чином 400 тисяч доларів були «причеплені» до бюджету на 1985 рік. Палата представників, яка мала право відкидати внесені сенаторами поправки, з цією поправкою все-таки погодилася без обговорення. Адже часу на обговорення вже не було, та й сенат голосував за утворення комісії одноголосно. Так у Конгресі США створилася комісія, покликана «здійснити вивчення українського голоду 1932–1933 років, щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американською громадськістю радянської системи».

Жалобна маніфестація 9 жовтня 1983 року до 50-річчя голоду в Україні 1932–1933 рр. Вінніпег, Манітоба (Канада). 

— Отже, комісія отримала фінансування і почала працювати. Хто ввійшов до її складу?

— Комісію конгресу з українського голоду очолив конгресмен Д. Майка — той самий, який заперечував її необхідність. На посаду виконавчого директора на прохання АГРУ був призначений Джеймс Мейс. Ніхто не чекав, що дослідницька група з шести українознавців на чолі з Мейсом зможе за короткий строк її повноважень здобути переконливі докази найбільшого злочину Сталіна. В розпорядженні групи перебувала обмежена кількість архівних документів, які були вивезені гітлерівцями з СРСР й у повоєнні часи дісталися США. Та дослідники додали до них спогади очевидців. Молодий американський історик Л. Герец збирав їх з 1984 року. Розроблена ним і Мейсом методика була своєрідним соціологічним опитуванням, повернутим у минуле. Накладаючись одне на одне, свідчення корегували властивий індивідуальним спогадам суб’єктивізм. Так вони ставали повноцінним історичним джерелом.

Дослідницька група працювала швидко й ефективно. Не знаю, чи бачили керівники радянської України перший звіт комісії Конгресу, який поширював Дж. Мейс у 1987 році. Українські газети Північної Америки багато писали про нього, а зміст їх у Києві уважно відстежували. В. Щербицький змушений був після цього визнати факт голоду у 1933 році в своїй доповіді, присвяченій 70-річчю встановлення радянської влади в Україні. Другий проміжний звіт комісії Конгресу був опублікований на початку 1988 року. Одночасно Дж. Мейс підготував резюме звіту і 30 березня 1988 року надіслав його першому секретареві Посольства СРСР в США Олегу Дяченку. Цей матеріал одержав МЗС УРСР, і з супровідним листом заступника міністра А. Зленка його передали в Інститут історії АН УРСР, де вже розпочалися тоді дослідження Голодомору на основі архівних джерел.

Остаточний звіт був представлений Конгресу США 22 квітня. Його написав майже в повному обсязі Дж. Мейс. Наприкінці липня того року том обсягом 524 сторінки надруковали у Вашингтоні і почали поширювати в усьому світі. Трирічна дослідницька робота комісії Конгресу США з українського голоду 1932–1933 років дала змогу сформулювати у цьому звіті 19 висновків. Серед них і такий: Йосип Сталін і його оточення здійснили геноцид щодо українців у 1932–1933 роках.

— Яку роль у цьому зіграли свідчення людей, які ще залишалися живими, про голод 1933 року?

— У 1990 році державна друкарня Вашингтона видала тритомник свідчень емігрантів обсягом 1734 сторінки. Це — стенограма розповідей 210 потерпілих від Голодомору, яким вдалося вижити. Більшість спогадів анонімна, тому що люди боялися за родичів у СРСР. До кожного з них додавали біографічну довідку, яка мала велике значення під час аналізу відповідей. Розповіді друкували мовою, якою здійснювали опитування, здебільшого — українською. Побудованого на спогадах джерела такої якості у нас не було, але до 75-річчя Голодомору звіт комісії Конгресу США і три томи свідчень були передруковані в Києві.

— Роль Джеймса Мейса в історії українського народу надзвичайна. Це важко опанувати — американець індіанського походження встановив істину про трагедію європейського народу майже без архівних джерел! І сміливо назвав речі своїми іменами, визначивши Голодомор як геноцид народу.

— Головну справу свого життя Дж. Мейс розпочав і завершив у 80-х роках минулого століття. Це був зоряний час його життя. Він увірвався в українську історію і залишився в ній назавжди. Його внесок в історію України — науковий подвиг. Він досліджував її в той час, коли згадувати голод в СРСР було заборонено. І тривало це до кінця 1987 року. У ювілейній доповіді Михайла Горбачова «Жовтень і перебудова» йшлося: «Дивлячись на історію тверезими очима, враховуючи всю сукупність внутрішніх і зовнішніх реальностей, — говорив тоді засновник перебудови, — не можна не поставити запитання: чи можна було в тих умовах обрати інший курс, ніж той, який запропонувала партія? Якщо ми хочемо залишитися на позиціях історизму, правди життя, відповідь може бути одна: ні, не можна».

Не пройшло й двох місяців, як настала черга виступити з ювілейною доповіддю про 70-річчя встановлення радянської влади в Україні першому секретареві ЦК КПУ Щербицькому. Вперше за 55 років член політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу і вимовив уголос — «голод 1933 року». Чому ліберал Горбачов виявився більш консервативним у цьому питанні, ніж персоналізований символ брежнєвського застою Щербицький? Через те, що в Радянському Союзі запанувала гласність, а з нею в суспільно-політичному житті з’явився новий чинник — українська діаспора. Вплив української еміграції на політичний стан у радянській Україні став можливим через те, що вона спромоглася донести правду про голод 1932–1933 років до влади країн свого проживання. А далі не помічати це вже було неможливо…

Пам’ятник жертвам Голодомору, зведений 1983 року в Едмонтоні, поблизу
площі Вінстона Черчіля, Канада. Фото з сайту en.wikipedia.org

Прорив тиші

УВІЧНЕННЯ

Конгрес українців Канади лобіюватиме створення в Канадському музеї прав людини постійної окремої експозиції, присвяченої Голодомору

Леся ОНИШКО,
кандидат історичних наук
для «Урядового кур’єра»

Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» став центром увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні і впливає на формування національної пам’яті не лише в нас, а й за кордоном, особливо там, де проживає українська діаспора. Він тісно співпрацює з Канадським музеєм прав людини, який був заснований у 2003 році в місті Вінніпег провінції Манітоба. Ініціатором створення канадського музею виступив Іззі Аспер. За його задумом, музей планували як приватний, куди мали б змогу приходити відвідувачі, щоб більше дізнатися про людські права. Однак після смерті засновника уряд Канади взяв під свій контроль організацію цього музею. 13 березня 2008 року було створено Національний канадський музей прав людини. У липні торік музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» підписав з ним меморандум про співпрацю.

Заходи, організовані спільно з Канадським музеєм прав людини та представниками Конгресу українців Канади провінції Манітоба у Вінніпезі, Едмонтоні, Торонто та Монреалі, викликали чималий інтерес. Музейники під час численних зустрічей з науковцями, студентами, журналістами, представниками української громади інформували канадських громадян про Голодомор. Українські спеціалісти з цікавістю побували в галереях недобудованого приміщення Канадського музею прав людини, де мають розмістити експозиції, присвячені Голодомору.

В експозиції під умовною назвою «Дослідження Голокосту» планують представити концепцію відомого юриста, автора терміну «геноцид» Рафаеля Лемкіна. Ця експозиція висвітлюватиме факти, які були на початку 1930-х в колишній УРСР. В центрі галереї «Надія і важка праця» буде представлена міжнародна концепція геноцидів як один з інструментів захисту людських прав. У «Пізнавальній стіні», як і в галереї «Прорив тиші у Канаді», планують представити Голодомор в історичному контексті, розкриваючи етапи пізнання правди про українську трагедію і боротьбу за визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Пам’ятник Жертвам Голодомору в Україні, споруджений та відкритий у Вінніпезі (Канада)
24 червня 1984 року. Автор Роман Коваль. Фото з сайту marynahrymychacrosscanada.blogspot.com

Заради історичної справедливості

НАУКА. При Канадському інституті українських студій (КІУС) Альбертського університету створено консорціум із вивчення Голодомору в Україні. Створення дослідно-освітньої структури відбулося завдяки щедрому дару (понад мільйон доларів) фонду родини Темертей із Торонто. Консорціум займатиметься дослідженням і поширенням правдивої інформації про Голодомор в Україні, щоб канадське суспільство більше знало про українську трагедію, щоб ця тема була представлена у шкільних програмах з історії. До роботи долучаться Центр досліджень історії України імені Петра Яцика та Методичний центр української мови при КІУС, педагоги, науковці на Заході та в Україні.

Консорціум продовжить дослідження Голодомору у співпраці з університетами і бібліотеками. Заплановано опублікувати наукові статті, переклади документів англійською мовою, довідник джерел щодо Голодомору, серію «питання—відповідь» для шкіл та громадськості. Також готуватимуть і розповсюджуватимуть авторитетні інформаційні ресурси про Голодомор для педагогів та учнів, лобіюватимуть включення до навчальних програм тем, пов’язаних із Голодомором. Посібник з історії голоду в Україні для канадських педагогів з’явиться вже навесні. Його матеріали адаптовані для різних вікових категорій учнів і викладені англійською і французькою мовами. У травні в Торонто відбудеться освітня конференція для вчителів.

До консорціуму увійшли відомі на Заході та в Україні науковці з університетів Торонто, Ратгерського, Стенфордського, Гарвардського університетів та Інституту історії України.

Джеймс Темертей, відомий своєю філантропічною діяльністю, завдяки якому реалізують цей проект, народився в Донецькій області в родині, яка пережила Голодомор.

ДОСЬЄ «УК»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Народився 1937 року. Закінчив історичний факультет Одеського університету імені І. Мечникова й аспірантуру Інституту економіки АН УРСР. Кандидат економічних наук (1963), доктор історичних наук (1978), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). Наукова школа — 29 кандидатів і 22 доктори історичних наук. Має понад дві тисячі публікацій, в тому числі — 62 книжки. Автор монографій, підручників і посібників для вищої та середньої шкіл.

Підготувала Лариса КОНАРЕВА,«Урядовий кур’єр»