Письменник і публіцист
Степан КОЛЕСНИК

БЕЗ КРАВАТОК

Його двічі «проробляли» на Політбюро ЦК КПУ. Такої «честі» не удостоювався жоден представник творчої інтелігенції України за часів панування комуністичного режиму. Вперше це сталося за кілька місяців до відсторонення від влади Микити Хрущова. Тоді сувора догана із занесенням до особової справи від головного політичного органу республіки вважалася тавром на все життя.

За шість років «відповідальні товариші» на аналогічному збіговиську виключили Степана Павловича з лав Компартії. Приліпивши до його справи політичного ярлика, вони позбавили його можливості працювати. А точніше — спробували максимально обмежити можливість говорити людям правду. 

Але попри намагання партійних чиновників заткнути рота незручному для них журналісту, їхніх імен зараз майже ніхто й не пам’ятає. А майстерне слово Степана Колесника — гостре, саркастичне, безжальне до несправедливості системи — досі звучить з газетних шпальт, намагаючись пробудити в читачах втрачене за багато років принижень відчуття людської гідності.

Розмову Степан Павлович несподівано розпочав сам:

— Пам’ятаю напутні слова першого секретаря Миколи Підгорного при затвердженні мене спеціальним кореспондентом «Радянської України»: «Ви не лише писатимете до газети, а й зобов’язані в письмовому вигляді інформувати Секретаріат про реальний стан справ в області». Тобто «государєво око» не дрімало жодної хвилини. Для людей у нього була одна правда, а для себе — інша.

Заради справедливості скажу, що хрущовська відлига позитивно вплинула на пресу. Я тоді належав до молодшого покоління журналістів і, не будучи зашореним сталінським сприйняттям дійсності, писав дуже гострі критичні матеріали, навіть розгромні, які часто і справедливо знаходили позитивний відгук у керівництва партії. До мого кабінету стояли черги ображених системою людей, які шукали правди в редакції як в останній інстанції. 

 

Не лише «статистичними» свинями радянська влада замилювала очі своєму народові. Фото з сайту visualphotos.com

Не били хіба що ногами

— Одне для людей, інше для влади… Тож вам часто доводилося стикатися з брехнею на всіх рівнях партійної структури?

— Ноги тут ростуть із недолугості самої системи, зведеної на обмеженості економіки й на обдурюванні людей. Ось лише один із тисячі прикладів. На межі 1950—60-х років у СРСР катастрофічно бракувало продуктів харчування. Навіть хліб був наполовину з горохового борошна. 1962-го жителі Новочеркаська вийшли на голодну демонстрацію. То був не політичний виступ, але влада дуже злякалася стихійного бунту, потопивши його в крові.

Невдовзі майже всі газети СРСР надрукували величезне звернення Політбюро, Ради Міністрів і Верховної Ради до народу. Крім загальних і пустопорожніх балачок, мовляв, важко жити, перебої з харчами тощо, наприкінці була така думка: ми можемо це подолати за умови, коли на кожен гектар ріллі буде свиня на 100 кг. Але йшлося про роки, перспективне завдання партії.

І раптом через місяць — друге звернення. Мовляв, така статистична свиня вже є у Гребінківському районі Київської області. Вже тоді я відчув: мене чекають проблеми, бо точно знав, що там свині немає, і не могла вона з’явитися за місяць. Це підтвердило й бюро райкому: коли здати навіть поросяток і свиноматок, не вистачить до мінімальної кількості поголів’я, не кажучи про гектар.

А хвалебну статтю вже чекають на передрук у «Правді». Що робити? Мене просто-таки змусили написати доповідну Підгорному. Про методи, застосовані Шелестом (свиню намалювали у звітах саме під його тиском) для окозамилювання московського керівництва, що, по суті, було обманом усього радянського народу. Можна лише уявити, як Підгорний розпинав Шелеста. Піди діло «нагору» — летіла б його голова… Але на тому зам’яли, хоча ці двоє були непримиренними ворогами.  

— Як ви, працівник потужного друкованого органу ЦК КПУ, куди потрапляли, можна сказати, обрані, опинилися в немилості «керівної та спрямовуючої»?

— У Москві з’являється ідея зрошуваного землеробства — прекрасна за змістом та безглузда за виконанням. Ставок, річка, на березі бензомотори, полями прокладають труби і в спеку поливають поля — чудово, але мала вода вона стає великою за умови підготовки річок і ставків. А тут у Володарському районі на Київщині спека, горить усе. Чому не поливають? — питаю в голови колгоспу, адже все є: мотори, труби. А поливати немає чим, бо немає головного — води! Як прорвало греблю в 1914 році, ніхто її не чистив. Це ж  величезні збитки по всій державі. А труби на полях ламають систему сівозміни. Всю ідею звели до халтури, формалізму. Зате виконали команду згори.

Гостра стаття «Верблюд і капуста» вийшла у «Радянці» 16 червня, а за три дні я вже постав перед ясні очі Політбюро. Перед цим працювала авторитетна комісія з 23 осіб. Жодного факту перекручення не знайшли, бо стаття була філігранна. Тоді вирішили пришити політичний момент. Так і було написано в рішенні Політбюро.

У принципі, на Політбюро мене б ніхто не потяг за таке, бо не той рівень — з гармати по горобцях. Такі речі Політбюро ніколи не розбирало, бо ж стаття хоч і їдка, але без крику, заснована на фактах. У газеті заспокоювали: мовляв, послухають для форми. А тут грім! Політично шкідливий виступ, автор неправильно інформує партійний і сільський актив про необхідність зрошення, ставить під сумнів лінію партії. Отакої! Виступили всі члени і кандидати в члени Політбюро. Запросили всіх редакторів газет, директорів видавництв, міністрів, влаштувавши «показову порку».

— Але ж лінію партії тоді ще називали «відлигою», Хрущов нахвалявся народною пресою, дозволяв їй майже все. Чому ж стався такий різкий поворот?

— Про під∂рунтя стало зрозуміло пізніше. Готувалася зміна Хрущова. Шелесту з Москви дали завдання закрити рота пресі по всіх напрямах (вже в 1965 році почнуться арешти інтелігенції), бо Україна могла виступити на захист Микити. Щоб ніхто не виступив, не пискнув. Ось де політика! Залякування, аби іншим «не повадно було».

Це підтвердила й випадкова зустріч із Степаном Олійником, відомим сатириком і особистим другом Хрущова. Він показав тому статтю і рішення ЦК. Хрущов був дуже схвильований, сказавши Олійнику: «Це щось не те!» Тобто нюхом партапаратника відчув неприємності, що щось відбувається за його спиною. Бо за такі речі ніхто тоді не розпинав. І переказав мені через Олійника: «Ми все поставимо на свої місця». А з іншого боку, можливо, Шелест пригадав історію дворічної давності зі статистичною свинею і мою доповідну, тим більше що саме 1964 року він змінив на посаді Підгорного.

У результаті — сувора догана, вигнали з роботи, заборонили працювати в пресі, оприлюднили постанову у ЗМІ, що стало найстрашнішим. Її всі газети надрукували, включно з районними.    

Люди досі налякані радянською владою

— У той момент ви не відчували, що життя скінчилося?

— Спустошення — це щонайменше. Раптом я вбитий. Увечері того самого дня і вранці наступного після Політбюро телефон мовчить! Не подзвонила жодна знайома людина, жоден однокурсник. Боялися прослуховування. Відчуття таке, ніби сидиш десь на Марсі чи в пустелі. Це так страшно, не передати! Ганебне відчуття безробіття не забуду ніколи. Як досі не можу пробачити багатьом тієї зради. І після того не ходжу на зустрічі однокурсників, робити там мені нічого.

Ось так Шелест зламав усе творче життя. Було б набагато більше написаних і виданих книжок. Шелесту я так і не пробачив, про що заявляв йому згодом і особисто, і через пресу перед самим розпадом Союзу.

— На цьому ваші поневіряння заплутаною «системою» не завершилися…

— Із партії мене вигнали 1970-го, після 100-річчя від дня народження Леніна. Мені, хоч і носив сувору догану Політбюро, випадково видали так звану письменницьку путівку в глибинку для ленінських виступів. Поїхав у Любомльський район Волині. Заодно і працював над книжкою. Лекцій я, звичайно, не читав. Крім одного виступу, на якому й попався. Директор Шацького технікуму лісогосподарства Сулько загітував виступити перед студентами. На запитання, що я думаю про бюст Леніна без лівого вуха, який стояв у розлогих кущах біля технікуму, відповів лаконічно: «Якби мав владу, я б такі черепки заборонив».

І знову закрутився механізм. Обшуки, обструкція, анафема на всіх рівнях. Кульмінація — друге в біографії засідання Політбюро. Громили безбожно, мало не били ногами. За компрометацію імені вождя. А я корчив дурня, мовляв, це блюзнірство — так ставитися до пам’ятників. Резюме: «Ви не лише ярий ворог партії, а ярий ворог усього радянського народу!»

Ви можете собі уявити таку дикість? Я не герой, але так їх ненавидів, що мимохіть вирвалося: «Так тільки кретин може думати». Запала мертва тиша. Знову вигнали з роботи і вже з партії. 

Чотири рази я подавав документи на Комітет партійного контролю в Москві, пройшовши ланцюг принижень на всіх республіканських інстанціях. І коли знайомився зі своєю пухлою справою, звідти випав донос директора шацького технікуму…

Остаточно зламати систему мені вдалося 1986 року, але званням партійця насолоджувався кілька днів — вийшов із партії, бо який з мене комуніст? Навіть якби я був таким у душі, за всі роки знущань став би ворогом партії. Але перемога над системою залишилася за мною. Та й у партійній пресі я від 1964 року більше не працював, про що ніколи не шкодував.

— Що, на вашу думку, змінилося у суспільстві за 20 років незалежності?

— Не саджають, не стріляють. Але страх живе в народі, страх, породжений комуністичною системою. Люди продовжують боятися: селяни — голови, підлеглий — начальника… На всіх рівнях! Доведеться нам, мабуть, пересівати цю волю, попри незалежність. Доки люди боятимуться, марно сподіватися на краще життя. А має бути навпаки: хай влада та удільні князьки бояться.

Яка ж це незалежність, коли ми від усього залежні?! Від Росії, влади, судів, міліції. Приклади — на кожному кроці у нас під ногами, перед очима. Хто мудрий, той розуміє. А ось коли людина відчує себе господарем у своїй стороні — тоді настане справжня незалежність!

Юрій МЕДУНИЦЯ,
«Урядовий кур’єр»

 

 ДОСЬЄ «УК»

Степан КОЛЕСНИК. Народився 1932 року на Вінниччині. Служив радистом на Балтійському флоті. У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У різний час працював у газетах «Молодь України», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналі «Україна». Автор багатьох книжок нарисів та оповідань, численних гострих і актуальних публіцистичних виступів у пресі. Член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України. Нині, працюючи в газеті «Сільські вісті», напівжартома називає себе найстаршим спеціальним кореспондентом в Україні.