З року в рік на Житомирщині зберігається парадоксальна ситуація, типова для фактично всіх регіонів країни: лише чверть зареєстрованих в області безробітних припадає на міста обласного підпорядкування, жителям яких натомість пропонують понад три чверті(!) вільних вакансій, що заявили роботодавці.

Наприклад, всеукраїнський портал з трудовлаштування http://rabotaplus.ua/ пропонує пошук роботи в Україні. На rabotaplus.ua зібрано всі вакансії в Україні, які знаходяться в каталозі «Вся Украина». У базі порталу зберігаються тисячі свіжих вакансій від надійних і перевірених роботодавців, зокрема в тиких категоріях: всі вакансії, гарячі вакансії, вакансії vip-компаній. Пошук роботи на порталі rabotaplus.ua здійснюється за вибором міста, як у містах-мільйонниках, так і в обласних центрах, переліком вакантних спеціальностей та професій. Для зручності пошуку майбутньої роботи у додатку «Все категории» зібрано 34 найменування різних професій, зокрема: IT-фахівці, медицина та фармацевтика, торгівля, управління персоналом, логістика, телекомунікації, домашній сервіс, бухгалтерія, Web-спеціалісти, автосервіс, робота для студентів, та робота за кордоном. Пропонують тут також роботу в Києві для переселенців.

Громадські роботи в багатьох селах не лише на Житомирщині — єдина можливість офіційного підробітку для незайнятого населення. Фото прес-служби Житомирського обласного центру зайнятості

У нас завжди дві біди

Не дивно, що в суто поліському Ємільчинському районі на кожне вакантне робоче місце претендують аж 117 осіб. Не набагато краща ситуація навіть у заможних чорноземних районах на півдні області, де показник конкуренції від 25 до 40 осіб на кожну пропозицію із працевлаштування.

За таких реалій марно закликати людей не погоджуватись на отримання зарплат «у конвертах», бо на місце незговірливого відразу знайдеться два десятки на все згодних претендентів. Ще парадоксальнішу ситуацію засвідчує навіть побіжний аналіз ринку праці, бо зазвичай у сільських районах два з кожних п’яти найманих працівників зайняті у бюджетній сфері — освіті, охороні здоров’я, державному управлінні, що перетворились на бюджетоутворюючі галузі дотаційних регіонів України. Тут немає виробничих підприємств. Зокрема на Житомирщині у 709 із 1608 сіл жодних суб’єктів господарювання, тобто жителям 44% населених пунктів області доводиться розраховувати лише на самозайнятість або їздити на роботу за тридев’ять земель.

У результаті чимало регіонів України перетворились на бездонні «чорні діри», де місцеві бюджети фактично фінансують коштом держбюджету, а пенсійні й соціальні виплати — за рахунок постійних вливань «зі сторони». Це породжує паразитизм і споживацькі настрої серед місцевого населення, яке звикло жити за чужий кошт, однак вимагає зберегти малокомплектні школи та гнівно протестує проти планів розширення видобутку титанових руд, вирубування навіть давно стиглих масивів лісу, відкриття нових виробництв та інших «замахів» на довкілля.

Та найстрашніше, що повсякденною реальністю став прошарок безробітних, які звертаються до служби зайнятості не по допомогу в працевлаштуванні, а по статус безробітного і відповідні виплати. Мотивацію цих людей зрозуміти нескладно, адже, наприклад, на Житомирщині зарплата в 97% усіх пропонованих вакансій нижча від середньої по області, а на кожному сьомому вільному місці — узагалі на рівні мінімальної. Отож, перефразовуючи відомий вислів про дороги і дурнів, йдеться про дві біди — брак робочих місць та гідної зарплати на них.

Дохідне житло на користь усім

Нині державна служба зайнятості здатна допомагати з пошуком роботи у межах всієї України, тим самим вирівнюючи диспропорції на ринку праці. Зокрема на Житомирщині кожна десята укомплектована вакансія — не за місцем проживання вже колишніх безробітних. Причому виграють не лише вони, змінюючи символічні за розміром допомоги на гідну зарплату, а суспільство загалом. Йдеться як про економію коштів Фонду соцстрахування на випадок безробіття, так і впровадження цілком ринкових механізмів, коли відтік робочих рук із найпроблемніших районів стимулює попит на працівників та сприяє зростанню зарплат.

Натомість виникає проблема із житлом, адже робітничі гуртожитки давно перетворилися на місця постійного проживання цілих родин, більшість з яких уже нічого не пов’язує з колишніми роботодавцями. Натомість дефіцитні у Києві будівельники, верстатники, газо- і електрозварники, водії пасажирського транспорту тощо вимушені до половини заробітку віддавати за оренду житла на його нелегальному ринку.

Тим часом у Західній Європі робоча сила напрочуд мобільна, адже переважна більшість містян мешкають у найнятих на тривалий час квартирах і навіть приміських котеджах, переймаючись придбанням нерухомості зазвичай вже в солідному віці. До речі, за часів Російської імперії типовим житлом у великих містах теж були так звані дохідні будинки, які їхні власники спеціально будували, щоб здавати в найм.

Пам’ятний багатьом скандал із «Еліта-Центром» у Києві засвідчив, що в докризовий період аналогічна практика почала знову поширюватися в Україні, адже чимало обманутих клієнтів вклали гроші саме в квартири, які планували здавати в оренду як надійнішу і вигіднішу альтернативу депозитам у вітчизняних банках.

Отож на часі згадати, що кожна спрямована в будівництво гривня стимулює приплив удесятеро більших сум у дотичні до спорудження житла галузі та здатна не лише зекономити кошти Фонду соцстрахування на випадок безробіття, а й сприяти наповненню держбюджету податками і повернути реальну престижність багатьом робітничим професіям, представники яких нині будують «царські села» під Москвою чи правдами й неправдами влаштовуються на найважчі роботи в західноєвропейських країнах.

Натомість нинішні намагання забезпечити житлом лише соціально вразливі категорії українців нагадують спроби видаляти гланди не через горло, а з боку кишечника, бо доки не створимо належних умов для тих, хто власною працею годує себе і державу, вільних коштів для забезпечення потреб незаможних громадян просто не буде.

При цьому не обов’язково будувати «дохідне» житло за кошт держбюджету чи Фонду соцстрахування на випадок безробіття. Досить визначитися, де є потреба в додатковій робочій силі, і створити умови для інвесторів, у тому числі іноземних, які згодні здавати збудовані квартири в оренду дешевше від цін, що нині існують на чорному ринку, і сплачувати при цьому всі належні за законом податки.

Замість робочих місць — соціальне утримання?

Практика останнього десятиріччя засвідчує, що державна політика у сфері зайнятості має на меті не стільки ефективне працевлаштування безробітних, скільки створення видимості благополуччя. На підтвердження можна згадати пропагандистську кампанію зі створення нових робочих місць, коли кожна райдержадміністрація «справно» виконувала доведене планове завдання, не переймаючись тим, що в кінцевому підсумку кількість вивільнених працівників дорівнювала числу буцімто працевлаштованих.

Одним із наслідків непоширення статусу безробітних на мешканців сіл, зайнятих в особистих селянських господарствах, стала анекдотична ситуація, коли зареєстрований рівень безробіття в Україні виявився майже втричі меншим від показника, обчисленого за методологією Міжнародної організації праці (МОП). Водночас суттєво зріс рівень корупції, бо тепер лише від доброї волі сільського голови залежить, чи отримає потенційний клієнт служби зайнятості довідку про суто формальний вихід із «особистого селянського господарства», яке за радянських часів цілком об∂рунтовано вважалося «підсобним» для родин колгоспників.

Ще за часів Януковича в Україні буцімто взялись економити кошти Фонду соцстрахування на випадок безробіття, відмовившись від дотаційних робочих місць. Раніше роботодавцю повністю відшкодовували його річні витрати на оплату праці додаткових найманих працівників за умови їхньої зайнятості не менше ніж два роки. Натомість нині компенсують лише суму єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, частка якого становить 18% у витратах роботодавця на фактичне стажування працівника-початківця.

Отож якщо 2012 року на Житомирщині було створено 1676 нових дотаційних робочих місць, на які з Фонду соцстрахування на випадок безробіття спрямували 22,5 мільйона гривень, то вже 2014-го розмір цих витрат скоротився більш як удесятеро — до 2 мільйонів гривень. Однак насправді підстав для радості немає, бо неважко підрахувати, що середньостатистична допомога по безробіттю для тих самих 1676 осіб, які тепер втратили можливість набувати досвід на новому робочому місці, становить приблизно 17 мільйонів гривень. Крім того, серед працевлаштованих на дотаційні місця майже кожен шостий належав до категорії «молодь, яка закінчила навчання», а понад 20% — «жінки, які мають дітей віком до 6 років та одинокі матері». Отож навіть у грошовому обчисленні Фонд майже нічого не заощадив, натомість десятки тисяч юнаків, юнок, молодих матерів по всій Україні втратили шанс на здобуття досвіду роботи та фактично перетворилися на постійних клієнтів соціальних служб якщо не в статусі безробітних, то малозабезпечених сімей з дітьми.

Брак реформ чи здорового глузду?

Так само, як пересічні українці традиційно нарікають на брак грошей, а не розуму чи бажання працювати, у верхах усі негаразди списують на брак реформ, черговою жертвою яких невдовзі може стати державна служба зайнятості. Нині під акомпанемент масштабного скорочення її працівників уже лунають пропозиції про чергову кардинальну реорганізацію. Натомість доцільніше адекватно реагувати на виклики часу, змістивши державні пріоритети із соцзахисту на стимулювання ефективної зайнятості населення як основи доброту працюючих та держави в цілому, без чого фінансово не підкріплена турбота про незаможних — не більше ніж гарні слова.

Тут не обійтися без єдиної для всієї держави політики, бо, наприклад, на Житомирщині керівництво обласної служби зайнятості ще з 1995 року пропонувало взяти на баланс хоча б одне місцеве ПТУ, обіцяючи оснастити його найсучаснішою технікою та розпочати за кошти Фонду підготовку справді затребуваних на ринку праці фахівців робітничих професій. Однак відповіддю завжди була відмова з посиланням на «оптимальність наявної мережі ПТУ», доки її фінансували коштом держбюджету. Отож нині на Житомирщині вже є два приватні навчально-виробничі центри, випускники яких, на відміну від петеушників, дійсно нарозхват, і непідйомна для місцевих дотаційних бюджетів кількість ПТУ, з якими не знають що робити.

Не менш провальна ситуація із наданням так званої одноразової виплати для зайняття підприємницькою діяльністю, яку виплачують у розмірі річної допомоги по безробіттю. Колись це був досить вагомий стартовий капітал, однак за отримані торік на Житомирщині у середньому по 15 тисяч гривень не започаткуєш навіть майстерню з ремонту сучасної побутової техніки, а більш-менш солідне підприємство з виробництва, а не перепродажу товарів, і поготів.

Отож у справі працевлаштування потрібні не стільки реформи, як здоровий глузд і розуміння того, що дурна економія тут не менш небезпечна, ніж на армії, адже сказано давно: скупий платить двічі.