Чи є в нас пам’ятник  українській жінці? Уявляю, як схвилювалися чоловіки. Заспокойтеся, такого ще немає. А треба було б. Скільки пісень народ склав про сусідку! Французи поставили пам’ятник своїй куховарці за рецепт національного супу. Наша не лише придумала борщ, а в 1990-х поїхала у світи рятувати свою родину і Україну, а ще — щоб «вивчити дітей». Тоді ми ще не розгубили культу науки. Наші заробітчанки були чи найбільшими інвесторами  у вітчизняну економіку. Тож розумію, чому одна з народностей Китаю мосо споконвіку віддавала галузь економіки своїм жінкам. Наша жінка у всі часи була «економісткою»  і є національним надбанням.

Переказані  заробітчанками кошти в державу, яка перебувала на зламі епох, дорівнювали національному валовому продукту. Це тільки обліковані грошові перекази.
Думаю про нашу націю як самодостатню, в якої боротьба з минулим — пам’ятниками і днями календаря — явище від лукавого, що не за плуг хапається, а за простацький піар на хвилі становлення державності. Ви здогадалися, йдеться про багато чого, серед іншого 8 Березня — свято Жінки. У цьому сенсі думаю і про нашу заробітчанку, і про сусідку. Конкретніше — про землячку Мирославу Матчишин.  
Пані Мирося вже років з 10 опікується чужою дитиною-сиротою, що живе у квартирі навпроти. Костикові 46 років, через хворобу він ніколи не стане дорослим і самостійним. Давно втратив батька, потім бабусю і тітку — всіх. Найперше маму, яка залишила його  давно і виїхала в іншу тоді республіку Союзу. Не витримала удару долі, народивши невиліковно хвору дитину. А сусідка не змогла залишитися чужою навіть попри те, що її власній родині це не завжди до снаги. За участі свого сина розшукала за тридев’ять земель біологічну маму. І не лише тому, що  сподівалася: рідна душа дозріла до усиновлення власного сина, а й тому, що побачити маму для Кості  — заповітна мрія, про яку він говорить усім і всюди вдень і вночі.  Мама тепер відповідає їм раз на рік — у травні по скайпу на день народження Костянтина. Не довго — не витримує його сумбурних безперервних скарг.  А сусідка Мирося слухає їх щодня, витримує його приступи на грані життя і смерті, лікує, споряджає в майстерню благодійного фонду для спілкування і за змогою повноцінного життя в соціумі. Костик обожнює свою пані Миросю, соціальних наставників Людмилу Смолень і Марію Гаврилишин  й не перестає чекати маму.
Не шкодуймо для української жінки цього святочного дня календаря, бо ж не встигаємо віддати їй належне щодня. Він став не найгіршим, хоч прийшов з-за океану. В Італії  чоловіки цього дня дарують квіти перехожим жінкам.  Моя подруга про це розповідала з неприхованою радістю, маленькою і приємною, далеко від батьківщини.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»