Про свій військовий фах, про те, як потрапив до Сил оборони, як набував бойового досвіду та ювелірної влучності, а також що запам’яталося найбільше за час широкомасштабного вторгнення, розповідає молодший сержант ЗСУ снайпер «Бест».

«Важливо розуміти, коли зайти, коли вийти, дивитися за рухом сонця». Фото Віталія ПАВЛЕНКА та з особистого архіву «Беста»

«Ми впали, загорілися, нас засипало…»

До війни 2014 року я працював на шахті в Кривому Розі підривником. У квітні 2014-го піднялися ми якогось дня з шахти після зміни, а на наших номерках, де здаємо акумулятори, вже висіли повістки. Зазвичай було так: здали акумулятори — взяли номерок. Того дня було інакше: здав акумулятор — взяв повістку.

Я проходив строкову службу в 2005—2006 роках у 25 окремій повітрянодесантній бригаді ДШВ ЗСУ. Після військкомату нас відправили в Кіровоград, де тривало формування нової військової частини — 42 батальйону територіальної оборони, згодом його приєднали до 57 бригади.

Потім був Краматорськ: ми виконували завдання із супроводу колон тощо. Згодом нас зібрали в аеропорту Краматорська. Яке завдання мало бути — незрозуміло, однак нам роздали додаткові сухпайки, БК, зброю, і наш взвод вилетів на Іловайськ.

Ми сіли у п’ять гелікоптерів, проте долетіло чотири. Той, у якому перебував і я, впав. Він був перевантажений, нас летіло 28 осіб із БК, та ще ящики з боєприпасами.

Ми впали, загорілися, нас засипало. У мене були травми спини та плеча, а пілоти постраждали ще більше.

Довелося певний час лікуватися, після чого продовжив виконувати завдання на Донеччині. Після демобілізації 2015 року повернувся в Кривий Ріг на шахту. Але 2017-го знову пішов до війська, уже на контракт. Чому ухвалив для себе таке рішення? Бо війна тривала, а я вже знав, що це таке, і мав можливість та бажання чимось допомогти захисникам України.

У 2017 році став снайпером і працював тоді ще із СГД. Це був взвод снайперів у 17 танковій бригаді. Чи мотивувало мене йти служити грошове забезпечення військового? Тоді снайперові платили трохи більш як 8 тисяч гривень. Уже в 2019—2020 роках доплачували за сертифікати з додаткового навчання і підготовки, покращення кваліфікації, була робота з іншим видом зброї, іншим калібром тощо.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми з підрозділом були на ротації в зоні проведення ООС — виконували завдання на Луганщині біля Щастя.

Оскільки нашу танкову бригаду відвели за 30 кілометрів від лінії зіткнення (як важке озброєння), ми виконували завдання у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ. Займалися снайперською боротьбою майже на всій лінії розмежування. Ми могли від Маріуполя до Луганської області їздити й охоплювати всю лінію фронту.

20 чи 21 лютого перебували на ТЕЦ у Щасті. Почався обстріл. Ми ще запитали в колег, чи прилітає сюди. Ті відповіли, що вже вісім місяців тиша, адже ТЕЦ належить олігархові й тому ніхто по об’єкту не стріляє. Та коли вийшли на перекур із бункера, просто над головами пролетів 152-й снаряд.

У ніч із 23 на 24 лютого ми з побратимом якраз чергували. О 4:45 почув дивний гучний звук: наче техніка рухається і змінює напрямок руху. Запропонував розбудити хлопців, але Саня каже: «Та ще по сигаретці докуримо».

Того, що було далі, я раніше ніколи не бачив і не чув. Рівно о 4:50 прогримів залп «градів». Вони безперервно працювали годину чи навіть більше. Небо горіло! «Гради» продовжувати бити, будинки хиталися, повітря тремтіло. Справді, такого навіть у фільмах не бачив ніколи.

«На Херсонщині, бувало, за день по два-три села визволяли»

«Найважче було в Соледарі»

Потім вирушили виконувати завдання на запорізький напрямок: Гуляйполе, Оріхів. Далі Луганщина, херсонський напрямок, Донеччина: Соледар і Бахмут.

Чи важко снайперові в умовах широкомасштабного вторгнення? Якщо працювати під час наступу ворога, — ще більш-менш. Ти просто готуєш заздалегідь позиції і чекаєш. А коли тривають позиційні бої, тоді не маєш можливості підійти. Якщо перебуваємо на ділянці, де вже сформувалася лінія, де ми тримаємо оборону, дуже важко зайняти місце, бо сам підхід до нових позицій буде важким. А ось у місті, де є будівлі, значно легше. Коли ж ідеться про посадку, то це дуже кепсько.

Де мені працювалося найскладніше за час служби? Однозначно — в Соледарі. Це була зима. Вихід до позиції — вгору чотири-п’ять кілометрів треба тягти на собі БК. Якось на тій горі тривав бій з 9-ї ранку до 16-ї орієнтовно. Потім із БпЛА нарахували там 38 трупів ворога…

Одного разу довелося вести ближній бій з ворогом на дистанції 15 метрів: росіяни підходили до нашої посадки. Добре, що тоді із собою був ще й автомат, бо наявність лише снайперської гвинтівки не зарадила б.

Що було найважче в Бахмуті і як я залишився живим? Це дуже складне питання (сміється). Важких ситуацій, коли ми могли просто не вціліти, було дуже багато. Проте досі звикли до подібного і, це дуже важливо, вже добре навчилися планувати операції.

А сам Бахмут знайомий нам ще з 2014 року. Рідне вже місто, де знаєш усі вулиці. Ми вивчили кожну висотку, мали хорошу взаємодію з іншими підрозділами, з нашими «пташками». Під час боїв за Бахмут розвивалися разом з війною. Бо важливо розуміти, коли зайти, коли вийти, дивитися за рухом сонця. Усе це ми враховували і планували. Можливо, тому в нас за весь час не було втрат у підрозділі. Поранений є, а загиблих немає. Щодо ворогів, то завдали їм чималих втрат.

Пам’ятаю відстріл у Соледарі. Ми працювали на тамтешньому елеваторі і мали прикривати відхід нашого зведеного підрозділу. Звідти відстрілювали всі підходи ворога. Вони сунули дуже вперто: одного-двох кладеш, а вони дими кидають і проходять далі. Тоді по росіянах з 5-ї ранку працювали чотири пари наших снайперів.

Там по 10—15 росіян було під прицілом одномоментно, і ми відстрілювали їх пачками. Наступного дня в пастку потрапили наші підрозділи ДШВ у складі 30 осіб, проте з допомогою наших груп їх вдалося прикрити снайперським вогнем. Це й дало їм змогу вийти без фатальних втрат, однак дев’ятеро із них все-таки зазнали поранень.

На Херсонщині теж успішно попрацювали. Траплялося й так, що ми за день по два-три села визволяли завдяки скоординованим діям наших груп та суміжних підрозділів. Просто влаштовували нальоти: з АГС та гвинтівок розбивали ворожі позиції, палили їхній БК з безпілотників.

Практикували й таке: перевдягалися в цивільне і їхали у зайняте росіянами село на велосипеді, щоб зрозуміти, чи є там вороги. Так, це був ризикований маневр: дві людини на одному велосипеді з одним пістолетом приїхали до села. Та головне, що провели розвідку, все з’ясували, а потім заходила піхота і займала оборону.

На запорізькому напрямку, до речі, як і на херсонському, до нас дуже добре ставилися місцеві люди. Вони всіляко допомагали нам. Приміром, дідусі зі старенькими телефонами залазили на високу грушу, роздивлялися, де що стоїть вороже, а потім телефонували нам і розповідали. Тамтешні жителі сприяли тому, щоб ми змогли зрозуміти повноту картини для кожного населеного пункту, логістику ворога тощо.

Який мій найяскравіший спогад за увесь час широкомасштабного вторгнення? Чітко сплановані завдання, планування взаємодії з іншими підрозділами, коригування — усе це найкращі спогади. Бо коли ти розумієш свою роль та усвідомлюєш, як можна продуктивніше виконати завдання, то це справді класно. А коли є вагома підтримка (броня, танк, артилерія), це теж майже завжди сприяє успіху.

Що важливо знати снайперові в цій сучасній війні? І чого я навчатиму своїх учнів? Насамперед усвідомлення того бойового завдання, яке отримує кожен боєць; налагодження взаємодії із союзними військами, які стоять поряд; розуміння того, чим ти можеш користуватися та яке прикриття в тебе буде; планування заходу на позицію і виходу з неї; евакуації та взаємодії з нашими безпілотниками та маскування від ворожих дронів.

Усе це варто враховувати. Адже сам постріл відпрацьовується дуже оперативно: освоїти гвинтівку можна досить швидко, порахувати все реально за допомогою балістичного калькулятора.

Де беру натхнення для роботи? Звісно, насамперед це йде від розуміння того, що ми захищаємо свою державу. До того ж наша робота дуже, даруйте на слові, прикольна. По суті ти бачиш здалеку і саме ти вирішуєш свої подальші дії, бо в тебе є таке право вибору.

Що для мене буде перемогою? Думаю, що все завершиться так само швидко, як і почалося, — несподівано і в один прекрасний момент.

Людмила КЛІЩУК,
АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони