Зайшовши у вагон поїзда Ковель — Новоолексіївка в Рівному, відчула нестерпну задуху. Це я з вулиці, подумала. Втім, швидкий поїзд намотував кілометри, а спека дедалі більше доймала пасажирів: усі розчервонілися, як варені раки. Хтось ходив у шортах, хтось сором’язливо ховався під простирадлом, хтось щосили намагався відчинити вікно.

— Відійдіть від вікна, воно зачинене на зиму! — повідомила погану новину провідниця (попереду в мене було ще 10 годин дороги).

— Навіщо ж так топите, коли й без того спекотно? — питаю.

— А в нас зимові ліміти на опалення. Не використаємо — більше не дадуть. Та це в нашому вагоні ще нічого, підіть у сусідній плацкартний — там справжнє пекло, — визнала й сама.

Одне слово, ні мої особисті, ні об’єднані зусилля всіх пасажирів нічого не дали: ото вже вигрілися — на всю зиму!

Та щойно зійшла з поїзда, в Олександрії на Кіровоградщині потрапила ще в один «Єгипет». У маминій квартирі так добряче гріли батареї, наче за вікном було не плюс 16 і яскраве сонце, а щонайменше така температура з позначкою мінус.

— Телефонували із сусідами до комунальників, у них ліміти, — побачивши моє наближення до батареї, випередила запитання мама, гіпертонік зі стажем. — Сама бачиш, як потерпаю…

Так не вийшло в мене ні дня, ні ночі. А ще мама не поспішала вимикати світло: «У мене субсидія, — пояснила, — а я за попередній місяць не використала своєї норми — надалі можуть не дати».

Оці ледве не сакральні ліміти та норми родом із глибокого радянського минулого чомусь правлять бал у країні, яка начебто вже й безповоротно зібралася в Європу. І нікому «нагорі» це не видається абсурдом. Ну чому люди мають розплачуватися за ці «ліміти» власним здоров’ям? Та й що ж ми, врешті-решт, економимо: кошти комунальних підприємств чи реальні енергоносії, які не відновлюються? Адже за вікном начебто глобальне потепління. Чи це фантазії науковців?

У багатій Британії знають, що тим, кому за 60, фізіологічно потрібно більше тепла. І держава адресно дає таким людям певну суму на оплату додаткових калорій. Усе зрозуміло: хтось оплатить собі тепло, хтось, кому його й так достатньо, використає кошти на щось інше.

Нас же годують субсидіями буцімто з відшкодуванням коштів надавачам послуг. І, як свідчить практика попередніх років, рідна держава власноруч вводить ці підприємства в борги. А люди й державні монополії тим часом виконують та перевиконують «ліміти». Навіщо нам субсидії в такому вигляді, з якимись міфічно-радянськими нормами та лімітами?

— Нехай би краще до моєї тисячної пенсії додали 100 гривень, я б їх на ліки використала. А на освітленні та воді зекономила, — зітхнула на прощання мама.

І залишилася в спекотній квартирі, відчинивши кватирку…