(Початок у номерах за 6 і 7 листопада)

З Авдіївки наш шлях пролягав у Торецький район, до декомунізації Дзержинський. Сам Торецьк лежить за 7 км від залізничної станції Фенольна. З цією назвою пов’язана одна з особливостей розвитку району і великі екологічні проблеми.

Дзержинський фенольний завод побудовано тоді, коли про першого більшовицького чекіста з «холодною головою і гарячим серцем» ще й гадки в тих краях не мали. Завод почали будувати в 1916 році для виробництва сировини для виготовлення вибухових речовин: тривала Перша світова. Запустили у липні 1917 року за Тимчасового уряду, а згодом зруйнували. Потім відновили, а в Другу світову знову зруйнували. І аж по війні підприємство одержало сталий розвиток. За сто років відбулося багато змін, але екологічною проблемою краю він залишився.

Німці-меноніти з… Нью-Йорка

Найбільше це відчувають на собі жителі смт Новгородське, на території якого перебувають промислові потужності підприємства.

Селище веде родовід щонайменше з ХVІІ ст., коли на цих землях з’явилися козацькі зимівники. У ХVІІІ ст. родючі землі почали освоювати іноземці, яких закликала колишня німецька принцеса, а згодом російська імператриця Катерина ІІ. Німецький підприємець Яків Унгер, який отримав тут землі, виписав з батьківщини фахівців, і вони збудували один із перших на Донеччині цегельних заводів. За однією з версій, саме Яків Унгер, який багато подорожував і був у захваті від розвитку промисловості на американських землях, назвав селище Нью-Йорком.

За іншою версією, його назвав граф Ігнатьєв, власник земель на березі річки Кривий Торець: він був одружений на американці.

Однак факт залишається фактом: в українському степу з’являється Нью-Йорк і стає центром поселень семи колоній німців-менонітів.

Нью-Йорк донецьких степів на межі ХІХ і ХХ століть розвивається справді бурхливо. У 1890-х роках інженер Яків Нібур відкрив завод із виробництва сільськогосподарських машин, який потім став Машинобудівним заводом імені Петровського. На початку ХХ ст. тут уже був чавуноливарний завод, три цегельні, сукновальна фабрика, шість млинів з паровими машинами і навіть майстерня з виготовлення бричок і екіпажів. У ме жах сучасного Новгородського було відкрито кооперативний магазин А. Тіссена, книгарню братів Гамм, банк, готель, телефонну станцію. Працювало п’ять шкіл.

А потім настали більшовицькі часи. Для Нью-Йорка вони були не найкращими. У вересні 1941-го німецьке населення було депортовано до Казахстану. Через десять років — у жовтні 1951-го — Нью-Йорк перейменували в смт Новгородське, і не питайте, чому: з 1949-го між СРСР і колишніми союзниками в Другій світовій почалася холодна війна. Який може бути Нью-Йорк?

У новітні часи, як розповідає секретар селищної ради Тетяна Краско, тема повернення до історичної назви не раз виникала. У дискусіях одностайності не дійшли, однак дедалі частіше новгородці згадують своє славне, навіть романтичне минуле і називають новостворені структури та об’єкти українським Нью-Йорком. Нещодавно, наприклад, з’явилося з цією назвою кафе, створене частково на грант ПРООН. По випечені там круасани приїжджають з усіх округ.

Листи до незнайомого друга

Звернутися до осмислення історичного минулого, подій, які трапилися останнім часом, громадських активістів спонукала вистава, режисована Ольгою Данилюк у 2017-2018 роках, «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка». Початок їй поклав реальний випадок: волонтери побачили дітей Новгородського, які маланкували під обстрілами. Це стало основою сюжету, співавторами якого були школярі. У виставі брали участь школярі 14 —15 років, потім вони поїхали з нею по Україні.

«Вистава мала велике значення для дітей, але не менше й для дорослих, — продовжує Тетяна. — Вона згуртувала молодь і спонукала дорослих взятися до роботи. У селищі створили ініціативну групу з громадської безпеки та соціальної розбудови, її діяльність було спрямовано на об’єднання жителів громади.

Війна не пройшла повз нас: через обстріли постраждало близько 160 будинків. П’ятеро наших жителів загинуло. Ще п’ятеро поранено. А скільки виїхало — й не порахувати».

Розпорядженням уряду від 7 лютого 2018 року селище офіційно зараховано до населених пунктів, що перебувають на лінії зіткнення. До цієї самої лінії з боку південно-східних околиць селища — 3—4 кілометри.

А з верхівки пагорба, який обирали місцем гуляння ще меноніти, видно не тільки чудову панораму селища, а й силуети будівель окупованої Горлівки.

Нині на території селищної ради в шести населених пунктах 12 063 жителів. Села розкидані, спільних меж між ними немає, дороги, як і зазвичай між селами — нікудишні. Треба було добре думати, як гуртувати громаду.

З економічної точки зору, бюджетоутворюючим є ТОВ «НВО «Інкор і Ко», тобто фенольний завод. Є ще підприємства машинобудування, сільського господарства та переробки, деякі, щоправда, на стадії банкрутства, малі підприємства.

«До 2016 року включно бюджет селища становив понад 4,3 млн гривень, — ділиться Тетяна Краско. — Однак через встановлені урядом пільги для жителів прифронтової зони — звільнення від сплати податків на землю та нерухоме майно — він втратив… 85% доходів. Тепер ми можемо собі дозволити фінансувати хіба що одну програму: наприклад, здійснити оплату за освітлення трьох вулиць. Для нас це велика проблема, але треба рухатися далі».

Кроки назустріч

«Найбільшим досягненням групи на цьому шляху стало створення профілю громади, — вважає Тетяна. — Документ, який ми готували за підтримки ПРООН, а також інших міжнародних організацій у 2018-2019 роках, містить портрет громади, проблеми, шляхи їх розв’язання. Ми спочатку не розуміли, наскільки важливо це зробити, але чітко дотримувалися всіх рекомендацій: проводили опитування мешканців, формували фокус-групи, детально обговорювали проблеми. І тепер, коли готуємо проєкти, використовуємо факти й аргументацію з нашого профілю».

Один з проєктів, здійснених місцевою владою та бізнесом разом з ПРООН, — встановлення сонячних батарей для освітлення центральних вулиць, на дитячих ігрових та спортивних майданчиках (перші встановили ще 2015 року під шаленими обстрілами).

Ще один — встановлення «розумних камер» внутрішнього відео спостереження на в’їзді в селище. Вони працюють в онлайн-режимі і передають зображення в головне управління Національної поліції Донецької області. До речі, вже допомогли встановити автомобілі, що перебувають у розшуку.

Наступний проєкт — «Доступ до поліції в онлайн-режимі». (Ми побували на поліцейській станції в Новгородському, побачили виведені на екрани результати спостереження камер, встановлених у найбільш людних місцях, затишну обстановку і готовність служителів порядку відгукнутися на будь-яке звернення жителів селища).

Про всі проєкти розказати неможливо: одні закінчилися, інші починаються. У Новгородському від тих давніх нью-йоркських часів залишилася чудова двоповерхова споруда кооперативного магазину Аарона Тіссена. Вона була надзвичайно занедбаною, але спільними зусиллями з ПРООН значну частину ремонту та реставрації виконано, і тепер є всі підстави вважати, що соціальний хаб «Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк» таки поселиться в цьому приміщенні.

Одним з головних досягнень громади в Новгородському називають утворення двох громадських організацій: «Студії громадських жіночих ініціатив» та «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка».

Очільниця жіночої ГО Надія Гордіюк називає себе «військовим донором». Два роки, починаючи з 2014-го, вона з донькою працювала волонтерами. Донька мешкає в Німеччині, організовувала допомогу нашим хлопцям на фронті, а мама тут одержувала її партіями й передавала на лінію вогню. І тепер каже: «Я не раз розмірковувала: чому ми опинилися в такій ситуації? Тому, що дуже добре працювала російська пропаганда. А люди не знали історії свого селища, вірили, що прийде «рускій мір» і принесе благо. Я започаткувала фейсбук-спільноту, яку назвала «Український Нью-Йорк на Донеччині». 930 жителів нашого селища — її учасники. У нас з’явилася платформа для спілкування й оприлюднення проблем».

Жінки Новгородського дуже активні: перед нашою зустріччю вони повернулися з Торецька, де протестували проти відведення українських військ із займаних позицій. «Люди знервовані, бояться майбутнього, — каже Надія. — Знають, що з Горлівки ніхто військ не відведе».

Крістіна Шевченко, очільниця молоді, має свій, хоч і невеликий досвід спілкування з тим «міром»: коли почалися активні бойові дії, батьки відправили доньку аж у Владивосток. Дівчина дуже швидко повернулася. На моє запитання: «Чому?» відповіла: «Росія — це Росія».

Молодіжну організацію створили в травні, але в громаді вона вже про себе заявила: організувала свято Івана Купала. Потім провела дискотеку поколінь. «Усім дуже сподобалося, — каже. — Ми почали спілкуватися, це так цікаво!» Згодом був День молоді. А ще влаштували суботник у парку. Залучили до прибирання і дорослих, і дітей.

Чим дихаємо і що п’ємо?

Ми виходимо з приміщення й одразу відчуваємо якийсь присмак у повітрі.

«Відчуваєте нашу специфіку? — запитує Тетяна Краско. — То наш фенольний. П’ять років як не здійснюють жодних екологічних перевірок. Ми не знаємо, яка ситуація із забрудненням, хоч добре її відчуваємо, впливати на неї не можемо. А у зв’язку з обстрілами (навіть учора лунали вибухи недалеко від нас) є ще величезна проблема: шламонакопичувачі на понад 450 тисяч тонн розташовані за 200 метрів від лінії розмежування. Ще у 2015-му було зруйновано трубопровід, який відкачував вміст басейну з відходами. Через обстріли постраждала й дамба. А якби її прорвало, була б масштабна екологічна катастрофа із забрудненням притоки Сіверського Дінця, єдиного джерела питної води в області.

З водою давня проблема на Донбасі не лише тут. З десяти комунальних колодязів, де постійно перевіряють якість води, пити її не можна. Тож з міжнародною допомогою збудували дві свердловини питної води в Сухій балці, одну — в центрі Новгородського і ще дві будують.

Усі нагальні проблеми, а їх чимало, означено в профілі селища. Розв’язувати їх доведеться не один рік. Але є чітке уявлення, що треба робити, як саме, з допомогою яких інструментів і, що важливо, з якими партнерами.

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
спеціально для «Урядового кур’єра»
(Донецька та Луганська області)