Побачити справжніх плямистих оленів, не витративши коштів на поїздку на Далекий Схід, можна. І не де-небудь, а в самому центрі європейського континенту — на Закарпатті. Село Іза на Хустщині відоме далеко за межами України завдяки лозоплетінню, яким тут займаються і старі, й молоді. У тіні цього ремесла перебуває ферма, що з’явилася тут ще за радянських часів. Про неї наша розповідь.

Перша в Україні

Коли в 1987 році 32 далекосхідних плямистих оленів у колгосп-мільйонер привезли аж із Калінінградської області, то їх тут не розглядали як високодохідний бізнес, а здебільшого як експеримент: чи вдасться? Постало завдання призвичаїти холодолюбних тварин до умов теплого місцевого клімату, певною мірою відзначитися своєрідним досягненням — стати першою не лише в Закарпатській області, а й усій Україні оленячою фермою.

Ця ферма залишається єдиною з розведення такого виду оленів досі. І, за наявними відомостями, європейських країн, де утримують плямистих оленів, теж небагато — лише Польща та Німеччина.

Подивитися на елегантних оленів, щоб задовольнити природну цікавість, а заодно й відпочити, приїжджали представники партійно-господарської еліти. Надто що й місцина, де їх утримують, давала змогу чудово провести дозвілля: струмочки, ліс, смарагдова трава. Не випадково саме тут влаштовувалися пікніки для високих гостей.

Головне було — зберегти

Під час існування колгоспу-мільйонера Михайло Бугаш завідував у ньому тваринницькою галуззю. І що після падіння колгоспно-радгоспної системи разом з колективним господарством оленяча ферма збереглася — його заслуга.

У найскладніший час на фермі залишалося тільки 56 особин, але оленярі не здавалися. Довелося і з рештками партійно-господарської еліти, яка довго була вельми впливовою в районі, поборотися: пройшли через суди. Надто вже ласим шматком у їхніх очах видавалася 57-гектарна площа — зелена галявина з лісовими угіддями, чотирма штучними озерами. Високопосадовці дуже хотіли отримати у власність привабливий шмат землі, на якій живе стадо. Михайло Бугаш мужньо відбивався, бо без земельних угідь і водопою для тварин вести справу неможливо.

Михайло Бугаш не боїться підходити близько, адже ці тварини для нього як власні діти. Фото автора
Михайло Бугаш не боїться підходити близько, адже ці тварини для нього як власні діти. Фото автора

Фарма з ферми

Фермерське господарство має назву «Агромрія», нагадуючи про почасти туристське призначення цього, безумовно, дуже цікавого для відвідувачів об’єкта. Туристи приходять сюди цілими гуртами — дорослі й діти — і за невелику плату можуть оглянути тварин, сфотографуватися коло них, погодувати (фермер підготував для цього корми — сухі палички).

Туризм дає приробіток, проте нині це не основне джерело доходу. Головне — роги. Так, саме та частина оленячого тіла, що підкреслює благородну і гордовиту поставу тварин на тлі довколишнього пейзажу, забезпечує фермі той хліб, що без масла.

Цінність оленів для ведення бізнесу не в їхній шкурі або м’ясі, а речовині, що міститься в рогах, назва якої — панти. Це сировина для виготовлення лікарського засобу пантокрину. Засіб чинить тонізуючу дію на нервову систему, поліпшує обмін речовин, підвищує стійкість організму до несприятливих умов навколишнього середовища, здатність до навантажень. Ці ліки вживають у разі перевтоми, неврозів, гіпотензії, після гострих інфекційних захворювань; вони прискорюють загоєння ран, нормалізують артеріальний тиск.

Сировину від фермера купують фармацевти фабрики, яка ще з радянських часів існує в Тернополі. Вона раніше була однією з двох у колишньому Радянському Союзі, отримувала сировину аж з Алтаю. Останніми роками надійним постачальником стали ізянські олені.

Особливість бізнесу на пантах у тому, що роги можна спилювати лише впродовж двох-трьох днів. Якщо згаяти час, то вони затверднуть, і корисну речовину отримати з них не вдасться. Михайло Михайлович навчився вгадувати час стиглості рогів, і тоді тварин заганяють у спеціальну загорожу, а фахівці, які розуміються на цьому, спилюють ніжні відростки. Потім їх подрібнюють, заспиртовують. По них приїздять тернополяни і транспортують у холодильнику.

Серед позитивів існування цієї ферми — те, що тварин вирощують не на м’ясо. Роги у тварин щоразу відростають, а самі вони доживають тут завдяки добрій годівлі аж до 20 років.

І все-таки туризм

Ферма починалася з трьох десятків тварин, а тепер їх тут понад 300. Господар каже, що точно підрахувати складно, адже олені весь час у русі. Знає лише, що кормів, як-то зерно пшениці, з’їдають дуже багато — кілька десятків тонн.

Охороняють тварин п’ятеро чоловіків, які допомагають і в господарстві. А допомагати є в чому: влітку треба вдосталь сіна запасти, щодня — годівниці наповнювати.

У листопаді й грудні олені стають дуже агресивними, навіть небезпечними, оскільки в них починається шлюбний період. Але господарі вже звикли і знають, як із ними поводитися.

Михайло Бугаш не боїться підходити близько, адже ці тварини для нього як власні діти. З його допомогою авторові цих рядків, а також начальникові відділу тваринництва департаменту агропромислового розвитку Ніні Кіш вдалося підійти ближче. Водночас і сфотографувати гордих тварин.

Спилюють роги у вік зрілості оленів — чотирирічним. У березні тварини позбуваються рогів, а наприкінці травня в них відростають нові. Утім, інколи терміни змінюються, що залежить від температури. Ростуть лише два з половиною — три місяці.

У самиць роги не ростуть, а в самців їх не спилюють перші три роки. Щорічний урожай з усього стада становить близько 70 кілограмів. На кожному кілограмі можна заробити до 250 доларів, а ціна цієї сировини за останні роки відчутно знизилася. Через зниження попиту й подорожчання кормів великих сподівань на пантовий бізнес Михайло Бугаш не має. Найвигіднішим для ферми вважає туристський напрям.

Будуватиме на території комплекс: уже знайшов інвесторів, які беруться звести посеред дубового гаю, біля озерець будиночки для туристів.

Якщо план вдасться втілити в життя, то майбутнім гостям комплексу, що відпочиватимуть в оточенні оленів, можна лише позаздрити: в якому місці вони прокидатимуться вранці! Хай африканське сафарі відпочиває!