Валерій Антонюк — яскравий представник української академічної музики. Він із когорти тих молодих митців, що успішно продовжують традиції великих композиторів-класиків і не менш якісно торують нове в сучасній українській музиці. При цьому його можна сміливо назвати універсалом. Адже він не лише композитор, якому підкоряються будь-які жанри і стилі, а й піаніст, диригент, виконавець на різних народних інструментах, естрадний співак, поет.

Цей рік для Валерія був надзвичайно насиченим. Згадати хоча б його «Вісім віршів» Тараса Шевченка для змішаного хору і гучну весняну прем’єру в консерваторії, практично на Майдані, Четвертої симфонії «Система бажань», в якій знайшли свій відголос тогочасні буремні події. А нещодавно він повернувся з Грузії, де брав участь у музичному фестивалі «Дні України в Грузії». З цієї події й почалася наша розмова.

П’ята симфонія «Про війну» Валерія Антонюка (на фото ліворуч) здружила композитора з головним диригентом Державного симфонічного оркестру Грузії Ніколозом Рачвелі (праворуч)

— Пане Валерію, ким була представлена Україна на цьому фестивалі?

— Окрім мене, українське музичне мистецтво в Тбілісі представляли наші молоді музиканти: віолончеліст Артем Полуденний, скрипаль Дмитро Ткаченко, флейтистка Маргарита Хакімова, гобоїст Юрій Літун, кларнетисти Олег Мороз і Юрій Немировський. На одному з концертів оркестром диригував Іліко Інаішвілі, який свого часу закінчив Київську консерваторію і аспірантуру. Виконували твори Мирослава Скорика і Георгія Майбороди. Моя П’ята симфонія «Про війну» закривала фестиваль.

— Насправді це була її прем’єра.

— Саме так. А передісторія така. Почувши мою попередню Симфонію №4 «Система бажань», мені написав художній керівник Національного музичного центру і головний диригент Державного симфонічного оркестру Грузії Ніколоз Рачвелі: «У мене є ідея зробити фестиваль, де хотів би виконати цю симфонію. Водночас було б цікаво почути якусь прем’єру».

Я відповів: «Якраз працюю над наступною симфонією на тему війни, яку ми переживаємо». Ця ідея захопила Ніколоза, бо грузини так само пережили війну 2008 року. Коли я прилетів у Тбілісі, одразу прийшов на репетицію, і був вражений натхненим емоційним виконанням з дуже точним розумінням задуму.

— Як вам працювалося з Ніколозом Рачвелі?

— Я пам’ятаю нашого видатного Стефана Турчака, якого називали сонячним маестро. Так і з Ніколоза Рачвелі навіть на репетиції йде фонтан якоїсь сонячної енергії, він надзвичайно притягує своєю харизмою. Рачвелі 35 років, і оркестр у нього молодий, але зіграний. Хоч ішов він до цього непросто, адже людей, які не відповідали професійним якостям, довелося звільнити. Це конфлікти, нерви. Він відомий у Грузії композитор. Також навчався в Австрійській вищій музичній школі. Але з останнього курсу його відкликали, бо мав очолити Дитячий музичний театр — теж гордість Грузії. А потім Ніколоз очолив Національний музичний центр країни. Я в Україні серед молодого покоління диригентів ще не зустрічав особистості такого масштабу.

— А як у Грузії ставляться до академічної музики?

— Там дуже престижно прийти на такий концерт, і не просто класичної музики, перевіреної часом, а й сучасної. Після концерту до мене підходили люди і щиро ділилися враженнями. Одна жінка, вчителька, плачучи сказала: «Я зараз знову пережила війну». А ще мене вразили не лише аншлаги на наших концертах, а й велика кількість молоді і людей різних професій. Бо, на превеликий жаль, у Києві на концерти академічної музики приходить небагато людей. Але ж для будь-якого композитора дуже важливо, коли його музику впускають у серце якнайбільше слухачів.

— А чи всі молоді композитори з такою базовою академічною освітою  займаються безпосередньо композиторською працею?

— Більшість моїх колег працюють у конкретних жанрах і не хочуть або не можуть працювати в різних. Тому, щоб вижити, їм доводиться або викладати, або грати в ресторанах, або взагалі йти в інші професії. Ще до вступу в музучилище імені Глієра я для себе вирішив бути, як то кажуть, універсалом. А в консерваторії навчався у Геннадія Івановича Ляшенка, який також практикує обов’язкове навчання в усіх сучасних техніках. Але вже на третьому курсі я почав відходити від рамок конкретних технік і прагнув знайти свою власну. І в дипломній роботі — симфонії «Звучання присутнє», як зауважили професіонали, це вже було відчутно. В консерваторські роки в мене навіть була своя поп-рок група «Літо напрокат», і я писав пісні (два роки тому німецька компанія навіть видала альбом цих пісень). Грав на бас-гітарі й одночасно співав, захоплювався джазом. Тепер усе це, експериментуючи, використовую у своїй академічній музиці. Працюю в 36 музичних жанрах і в усіх композиторських техніках.

— Хай там скільки є стилів, жанрів і атональної музики, та завжди найціннішим було мистецтво придумати мелодію. Ви належите до таких композиторів-мелодистів.

— Я займаюсь пошуками і побудовою нової мелодії, щоб вона була гармонійно-мелодійною і не банальною. Аби не було відчуття, що це вже десь чув. Знайти таку мелодію — це величезна праця.

— Ваші вокальні жанри — це данина мамі — відомій співачці, заслуженій артистці України Валентині Антонюк?

— Так. Вона мене змалку брала на гастролі в різні куточки ще Радянського Союзу. І виріс я за кулісами, постійно чуючи її голос. У неї якийсь свій тембр — драматичне сопрано з неповторними обертонами низьких нот і оксамитовим тембром високих. Саме під її голос я написав серію вокальних творів. Почалося все з «Теплих пісень» на вірші мами. Адже вона, крім того, що співачка і професор Київської консерваторії, ще й член Спілки письменників. Потім написав кантати на вірші Федеріко Гарсіа Лорки в перекладі Миколи Лукаша і на поезії Пушкіна та «Чотири вірші» Василя Стуса для сопрано і симфонічного оркестру. Вони були записані у фонд радіо і з успіхом виконані на фестивалі «Музичні прем’єри сезону», бо моя музика в Україні звучить лише в рамках фестивалів. Чомусь диригенти не практикують виконання музики молодих українських композиторів у концертних програмах.

— Тобто вони не беруть ці твори у репертуар?

— Є така думка, що це ризик: не прийде багато слухачів, а потрібна каса. Але, скажімо, коли в Берлінській філармонії виконують дуже складний, навіть авангардний твір, зал переповнений. І знову згадаю Тбілісі, де на рік проводять не один і не два фестивалі сучасної музики, як в Україні, а якнайменше п’ять. І на всіх — заповнені зали!

А ще в Україні чомусь вважають, що коли композиторові 30 чи 35 років, то це композитор-початківець. А в 50, а ще краще у 80 — нарешті вже зрілий майстер. І як початківця, його не треба кудись особливо впускати. Проте я у свої 35 років уже автор п’яти симфоній, трьох кантат, концертів для різних інструментів з оркестром… Із сумом доводиться говорити про те, що в нас академічна музика, як і академічне мистецтво загалом, перебуває в занепаді. Нація починається з культури, і наші політики не повинні про це забувати. Якщо за приклад ми взяли Європу, то там композиторові таку симфонію на півгодини, як моя, спеціально замовляють. У США твір, замовлений оркестром або державою, коштує від $30 до 50 тисяч. Адже це неймовірно важка робота. Інколи, коли я пишу, то працюю безперервно п’ятнадцять годин.

— Ви також пишете музику для кінофільмів. А її творення відрізняється від написання в інших жанрах?

— Передовсім це прив’язано до хронометражу, який диктують продюсер і режисер. За конкретний часовий період музикою треба передати рух, настрій кадру, динаміку акторів, їхні діалоги і монологи. І дуже важливо, щоб музика всьому цьому не заважала. Але часто буває так: ти працюєш над музикою до фільму понад півроку, вже зробив на вимогу продюсерів 10—20 варіантів різних тем, і раптом вони кажуть: «Ми передумали. Твої перші варіанти були найкращими». Як реагувати? Адже дуже непросто переключатися зі складної академічної музики, де ти сам собі режисер і продюсер, на специфіку музики на замовлення. Та до будь-якого замовлення я ставлюся так само відповідально, як і до власної академічної музики. Ще працюю як оркеструвальник і аранжувальник з відомим австрійським композитором Герхардом Нархольцом. Він ще й директор музичної бібліотеки «Sonoton», видає мою авторську музику. Вже вийшло 17 різножанрових і різностильових альбомів. Написав також дитячі твори, на які мене надихнула донька Євгенія. Диск з ними виданий компанією у Нью-Йорку.

— Ви були приречені займатися музикою, бо мама відома співачка?

— Зовсім ні. Вдома у нас стояло фортепіано, я інколи підходив до нього і щось награвав. Потім мій дідусь Геній Федорович Антонюк просто привів мене за руку в музичну школу, де я сам обрав фортепіано. Хоч після її закінчення був дуже складний період, коли я відчував, що взагалі не буду займатися музикою. Я тоді ходив на великий теніс, і це мені дуже подобалося. А потім у моєму житті з’явився Віталій Дмитрович Кирейко — наш корифей-композитор, у якого в 14 років я почав брати приватні уроки. Саме він закохав мене в музику. В музучилищі імені Глієра за іронією долі я вчився на народному факультеті — грав на цимбалах. А ще вчився на сопілці і був в історії училища першим сопілкарем, який професійно одержав освіту на цьому інструменті. Також я закінчив училище і як диригент.

— Багато своїх творів записуєте у фонди. Який нині рівень української звукорежисури?

— Свого часу мій авангардний твір для альта і фортепіано — «Прелюдія, п’ять реінкарнацій і постлюдія» у виконанні відомого альтиста Андрія Чуба (я сам грав на фортепіано) записував геній звукорежисури Леонід Бильчинський, на жаль, уже покійний. І відчуття від співпраці з ним були неповторні. Мені пощастило, бо інколи працюю з його учнями. Загалом Київський будинок звукозапису — наш храм, до речі один з найкращих у колишньому Союзі. Тут записуються музиканти з різних куточків світу. Наприклад, із Національним симфонічним оркестром під керуванням Володимира Сіренка пишуть саундтреки до голлівудських фільмів. З ними я теж роблю багато проектів.

Галина ЦИМБАЛ,
Євген КЛОЧКО

(фото)
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Валерій АНТОНЮК. Народився 1979 року в селі Деренковець Черкаської області. Має нагороду міжнародного конкурсу ім. С. Прокоф’єва і премію ім. Л. Ревуцького за композиторський внесок. Активно співпрацює зі світовими музичними інституціями. Диски з його різножанровою музикою записують музичні фірми Sonoton, Sound Ideas, Manhattan Production Music, Fable Music. Його партитури ексклюзивно видає відоме видавництво Roba Music. Член таких авторитетних музично-професійних об’єднань, як ВMI (США) і MСPS (Англія).