Від депортації до депортації

Минулого тижня відбулися пам’ятні заходи із вшанування майже мільйона депортованих у ХХ столітті етнічних українців із Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини і Західної Бойківщини. Ці великі депортації стали трагічними наслідками Першої й Другої світових війн, зламали тисячі людських доль, зруйнували традиційні українські поселення, лягли важким тягарем на душі.

У період Першої світової війни уряд царської Росії силоміць вивіз із Холмщини і Підляшшя вглиб Росії понад 300 тисяч українців. Під час Другої світової Польський комітет національного визволення разом з урядом Української РСР депортував із Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини в УРСР майже 500 тисяч українців.

На вшанування цих трагічних подій Київське ветеранське правозахисне товариство депортованих українців «Холмщина» імені М. Грушевського спільно з Українським інститутом національної пам’яті та Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського провели пам’ятну академію до 100-річчя першої та 70-х роковин другої депортації. В ній узяли участь свідки трагічних подій та їхні нащадки з різних регіонів України і науковці. Було презентовано 3-томне видання «Від депортації до депортації», в якому представлено історичні дослідження цієї сторінки життя українського народу, зібрано спогади очевидців. Ухвалено декларацію. Відбувся концерт за участю камерного ансамблю «Артехатта» під керівництвом Мирослави Которович, доньки депортованого Богодара Которовича, видатного українського скрипаля та заслуженого артиста України Івана Дерди, який виконує холмські народні пісні.

Невільники долі

Етнічних українців Холмщини віками утискували і переслідували за віру, мову, вони зазнали численних людських жертв, духовних і матеріальних втрат, пройшли через неодноразові примусові виселення.

Багато страждань завдала Перша світова війна. Російські війська, відступаючи у червні-липні 1915 року, знищували українські села, палили збіжжя, а сотні людей евакуювали вглиб Росії. Так уперше українців вигнали з їхніх земель і розселили на території Російської імперії. Після жовтневого перевороту вони почали повертатися на споконвічні землі, однак лише половині біженців вдалося дістатися рідних домівок.

Ось як описували очевидці ті події: «Російська армія, відступаючи, гнала перед собою народ. До кожного села заходили козаки, підпалювали хати і людям не лишали навіть часу зібратися. Колони біженців тягнулися на північ і схід. Позаду них була смерть, а попереду — невідома далека чужина. Довгий шлях був вкритий свіжими могилами, хрестами і непохованими трупами». Від голоду, холоду та інфекційних захворювань тоді загинули 90 тисяч українців.

Між війнами найзахідніші українські землі опинилися під польським пануванням, населення яких вважали людьми другого гатунку. Навчання у школах вели польською мовою, українці в органах влади та війську могли обіймати лише другорядні посади.

У 1935 році розробили і почали втілювати програму ополячення українців. Найбільш показовим заходом цієї програми було знищення православних церков навесні та влітку 1938 року. Тоді протягом 60 днів було зруйновано 127 храмів, серед них цінні пам’ятки церковної архітектури. Звісно, це призводило до напруження та соціального протистояння між українцями і поляками.

Коли у 1939 році почалася Друга світова війна і польську владу змінила німецька, українці дуже сподівалися на відродження і відновлення справедливості. Але німецька окупація стала ще жорстокішою. Тепер не тільки українці, а й поляки підлягали депортації та німецькій асиміляції. Нова влада заохочувала напругу між поляками та українцями й конфлікти.

Між двома жахами

У 1943—1945 роках українці на Холмщині потерпали від польських підпільників і каральних заходів німецьких військ, які супроводжувалися вбивствами, розправами, пограбуваннями садиб. Із 122 українських сіл 42 було повністю спалено. Так, 10 березня 1944 року найбільше українське село Сагринь із 260 господарств за одну ніч спалили польські підпільники, внаслідок чого майже 1200 його жителів загинули.

Визволення Червоною армією цих земель від німецьких окупантів не дало полегшення українцям. Між урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення 9 вересня 1944 року було підписано угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громад з території УРСР», за якою сотні тисяч українців (відповідно й українських поляків) підлягали виселенню з їхніх земель. Угода передбачала принцип добровільності, однак, за свідченнями очевидців та науковими дослідженнями істориків, переселення відбувалося примусово, супроводжувалося політичними репресіями і терором. Виїзд чи не виїзд із батьківського краю ставав питанням життя чи смерті всієї родини.

Так після «добровільного» переселення за межами рідного краю опинилися майже 482 800 українців. А ще приблизно 150 тисяч, які залишилися, внаслідок польсько-радянської операції «Вісла» у 1947 році виселили на західні та північні землі Польщі та розпорошили задля асиміляції серед поляків.

Найганебнішим символом польської комуністичної влади став концтабір Явожно (філія нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау). Без звинувачень і судових рішень за колючий дріт було кинуто 3873 українці, які протягом майже двох років зазнавали там нелюдських страждань. Майже 200 в’язнів концтабору померли від тортур, голоду та виснажливої праці.

Так польська влада за підтримки радянської ліквідувала частину українського населення, яке волею долі опинилося на території Польщі.

Найзахідніша частина нашого народу свято береже пам’ять про малу батьківщину, вперто боронить свою православну віру, звичаї, традиції. Депортовані українці та їхні нащадки обстоюють незалежність Української держави, в якій бачать своє майбутнє і щасливу долю дітей.

ПРЯМА МОВА

Без правди не може бути порозуміння

Степан РОМАНЮК, голова Київського  ветеранського правозахисного товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського:

— Переселення майже мільйона українців тривалий час було забороненою темою. І тільки після розпаду Радянського Союзу стали відомі масштаби етноциду українців, примусово виселених із території Польщі.

За роки незалежності України громадські організації, обласні ради та державні адміністрації регіонів, де компактно проживають депортовані, неодноразово зверталися до центральної влади з вимогами розв’язати проблеми, породжені депортацією. Однак досі їх не розв’язано.

Ми звертаємося до європейських інституцій провести міжнародне розслідування і на основі документів дати неупереджену оцінку етноцидним діям польського режиму щодо українців на українських етнічних землях, сприяти розв’язанню проблем, породжених примусовим переселенням.

Також звертаємося до Президента України і Верховної Ради України посприяти вирішенню питання безвізового перетину кордону депортованими українцями для відвідання місць свого походження. Пропонуємо провести парламентські слухання із проблем етноциду й ухвалити закон, у якому визнати депортацію національною трагедією українського народу, створити механізм відшкодування потерпілим моральних і матеріальних збитків. Встановити День вшанування пам’яті жертв депортації етнічних українців. Внести в навчальні посібники з історії розділ щодо українсько-польських відносин, етноциду українців у XX столітті для збереження історичної пам’яті.

Ми впевнені, що повне порозуміння між польським і українським народами зі складною і часто трагічною історією настане лише тоді, коли переможе правда. 

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

Відходять у вічність ті, хто пережив депортації. Але залишаються їхні спогади. І це тільки початок Книги пам’яті про коріння частини українського народу, його нелегку долю та випробування. 

Тяжкий камінь ношу в серці

Ганна СОЛОМАТІНА, 1927 р. н., село Заріччя Холмського повіту:

— Я народилася у селі Заріччя Холмського повіту. Батьки займалися сільським господарством. У нас була хата і два садочки на 40 дерев. Село стояло під лісом. У ньому була церква і польська школа.

До війни 1939 року учителі ставилися до українських дітей добре, а під час війни все змінилося: поляки знущалися з нас — грабували і вбивали. Доводилося рятуватися від поляків-бандитів. Але особливо погано стало під час німецької окупації — німці забирали коней, корів, збіжжя.

Депортація почалася у 1945 році. Вже повантажили нас у вагон, а мамі стало погано. Поїзд подає сигнал і рушає. Я і тато встигли сісти у вагон, а мама залишилася і померла. Тяжкий камінь ношу в серці досі, бо з мамою не встигла навіть попрощатися.

Завезли нас у Полтавську область у село Довгалівку Великобагачанського району. Жилося нам дуже тяжко, але переслідувань не було.

Компенсації за полишене добро жодної не отримали. У 1980 році помер тато.

Пенсія у мене маленька, здоров’я немає, але повертатися у Польщу не хочу, хоч і залишилася туга за рідним селом. 

Загарбана домівка

Нонна ГРИГОР’ЄВА, 1932 р. н., село Ярославець Грубешівського повіту:

— Холодної осені 1944 року несподівано до нас увірвалися двоє молодих вояків Радянської армії і кричать: «Збирайтеся! Вас тут вб’ють, ми приїхали вивезти вас звідси». Мій брат Вітя відповів, що нікуди не поїде. Але йому скрутили руки і кинули у вантажівку. Мене, щоправда, посадили у кабіну, і машина рушила.

Привезли нас до Холма. Тут ми чекали потяга просто неба на снігу. Палили вогнища і грілися. Через три тижні нарешті подали ешелон із товарними вагонами, куди нас загнали і щільно зачинили двері. Цілий місяць нас везли. Нарешті дісталися Одеської області, де на станції Березівка випустили. Ми з братом не знали, куди йти і що робити. Наш плач почула якась жіночка. Ми розповіли їй, що сироти, що братові 16 років, а мені 11, що нас примусово вивезли з Польщі, де ми жили.

Ця тітка Соня прихистила нас на глухому хуторі Фудзінці, де жила з двома доньками Вірою і Ганною. Вдома вона помила нас, а одяг відійшов разом з ураженою шкірою, відкривши великі рани. Ми довго хворіли, боліло все. Потім нам сказали, що то був ревматизм. Навесні ми пішли разом з усіма працювати. Я орала плугом, полола баштан, збирала шовкопрядів — робила все, що треба було. За літо ми з братом заробили аж два кілограми пшениці.

Наприкінці 1945 року поширилися чутки, що наші земляки повертаються додому. Брат пішов дізнатися щось про це, але я його так і не дочекалася. Поблизу станції Ківерці й досі живе мій рідний дядько Михайло — я його розшукала. Але довго у нього не жила, бо його переслідували через те, що годував голодних людей. Його сім’я почала переховуватися після погроз, а мене відвезли до Володимира-Волинського. Тут я шукала їжу й роботу, але був голод. Тільки у 1950 році мене розшукав брат Вітя, який відсидів у Луцькій тюрмі більш як чотири роки за те, що хотів повернутися в Польщу. Ми мовчали багато років, бо нам погрожували Сибіром.

Матеріал підготувала Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»