ПОДІЯ

Одеський міжнародний кінофестиваль набуває дедалі більшого розмаху 

Упродовж тижня в Чорноморській Пальмірі спека зі змінним успіхом змагалася з дрес-кодом, кіномитці чекали на оцінки прискіпливого журі, глядачі тішили себе вишуканими та масштабними видовищами, а патріархи українського екрану мріяли про подолання 20-річної прірви в історії вітчизняного кінематографу. Все це разом звалося Одеським міжнародним кінофестивалем — 2011. Він упевнено закріпив успіх торішнього дебюту і зробив вагому заявку на тривалу майбутню історію. 

«Найбільша перемога ОМКФ — це повні зали», — підкреслив голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. Фестиваль і справді впевнено рухається до мети, визначеної організаторами — має бути масовим, глядацьким. Цьогоріч він зібрав 70 тисяч учасників — а це значно більше від торішніх 40 тисяч, та й суттєво перевершило прогноз — на ОМКФ-2011 очікували 60-тисячну аудиторію. Організатори вже підшукують

додаткові демонстраційні майданчики для наступних фестивалів, аби задовольнити увагу публіки. Вона ж бо продовжує дивувати своєю відданістю та зацікавленістю. 

Оскар-2014 вручатимуть в Одесі?

Президент кінофестивалю Вікторія Тігіпко каже, що не відразу й повірила, коли єдиного дощового дня кількість глядачів кінематографічного шоу просто неба — а це був фільм «Антена» Естебана Сапіра у супроводі гурту «Esthetic education» — зросла із сотні до двохсот. Живий інтерес одеської публіки неодноразово відзначали й переможці конкурсної програми фестивалю. Він же, в свою чергу, вже впав в око й професіоналам світового кінематографа. Зокрема, одеський кінофорум отримав відзнаку Голлівудської асоціації іноземної преси — тієї самої, що вручає Золотий глобус. А це означає, що захід вже здобуває собі місця у світових кінокаталогах. Також Вікторія Тігіпко відзначила, що Європейська кіноакадемія затвердила заявку фестивалю на те, аби стати місцем, де вручатиметься відзнака цієї авторитетної фундації. Відтак є вагомі підстави розраховувати, що європейський Оскар-2014 вручатимуть саме в Одесі.

Особливий формат

Не тільки зростаючу масовість і дедалі більше визнання Одеського кінофестивалю можна вважати здобутком цього форуму. Його організатори говорять про певний стиль, що вже вирізняє його з-поміж багатьох малих та великих кінофорумів. Директор фестивалю Денис Іванов каже, що йому нерідко трапляється чути від знайомих: «Бачив кіно — це точно для Одеського кінофестивалю». Отже, можна говорити й про неформальні свідчення того, що ОМКФ вже має «прозору концепцію та особливий формат».

Серед рис цього формату — тонкий гумор і справжня дотепність, котрі мають бути навіть у найдраматичніших творах. Ні, не можна сказати, що в представлених тут фільмах немає відвертих сексуальних сцен та очевидної чорнухи. Але їхня доза аж ніяк не смертельна. «Коли б ви бачили фільми, що демонструють на Берлінале чи в Роттердамі, — каже Вікторія Тігіпко, — то не мали б і сумніву, що ми подаємо найбільш позитивне, найкраще, що пройшло через нашу душу». 

Перемога —  у «Дівчиська»

Чи не винятком із концепції стала бельгійська стрічка «Вбийте мене, будь ласка» — про клініку, де самогубство практикують як звичайну медичну процедуру. Можливо, саме через те, що фільм не зовсім вписувався у формат ОМКФ, він і не здобув Гран-прі, хоча й вважався явним фаворитом. Та оскільки стрічка була добре зроблена, вона все ж отримала престижну нагороду за кращу режисуру. Хоча й стала предметом найбільших суперечок у журі. «Молоді люди — вони можуть жартувати зі смертю», — зауважив на фінальній прес-конференції голова журі, відомий польський актор і режисер Єжи Штур. Він вважає, що це є виявом нинішньої моди на пост-Тарантіно: «Смерть може бути жартом — і вони цим захопилися».

Втім, у журі побутувала й інша думка. Мовляв, пост-тарантіновські варіації — це про загибель злого нинішнього світу перед приходом чогось кращого. Так чи інакше, володарем Гран-прі на фестивалі стала  стрічка «Дівчисько» — про 10-річну дівчинку, котра, переїхавши до нового міста, вирішила видавати себе... за хлопчика. Режисер «злої» стрічки про суїцид Оліас Барко жодним словом не оскаржував рішення журі. Він заявив, що фестивальний конкурс — це не стільки боротьба, скільки просто гра, від якої всі мають отримувати задоволення. А тому організував імпровізований обмін призами серед переможців.

Втім, Оліас цілком серйозно додав: «Я радий, що цей фільм добре прийняли саме тут. Адже він вже мав успіх в Західній Європі. Але я не знав, чи сподобається в інших краях».

Думку колеги продовжила актриса фільму-володаря Гран-прі, француженка Софі Каттані: «Я дуже задоволена, що цей фільм («Дівчисько» — Авт.) отримав приз далеко від нашої країни. Коли представляєш стрічку у себе — вона видається чимось невеликим, зовсім для своїх». Відтак можемо зауважити, що для європейців Одеський кінофестиваль вже стає своєрідною пробною кулею, що дає відповідь на питання, чи має фільм якусь загальнолюдську цінність. На жаль, українським кіномитцям випробовувати щось своє на німцях чи французах наразі не випадає.

Від кіносвята — до кінобуднів 

«Одеса — місто, в якому не можна не знімати кіно», — раз по раз лунало на святкових офіційних церемоніях. Доводилося визнати, що Україна спромоглася на неможливе. На колись славетній Одеській кіностудії вже багато років нічого не знімається. На презентації проектів нових українських фільмів у рамках ОМКФ Одеса взагалі не була представлена. Та й загалом нових українських фільмів у програмі фестивалю не було. Хоча цьогоріч тут подбали, щоб український кінематограф не почувався зовсім чужим на одеському кіносвяті. Ретроспектива вітчизняних комедій мала нагадати про колишні здобутки. А на майбутні звершення працювали вже традиційна літня кіношкола, щойно згаданий конкурс проектів та сценарна майстерня. 

Отримані тут знання та навички учасники цих студій зможуть застосувати на практиці. «Але коли є якийсь рух, ми не можемо казати: давайте не будемо рухатися, бо немає перспектив», — каже кінокритик Володимир Войтенко, ведучий програми «Аргумент-кіно» на одному з телеканалів, головний редактор Інтернет-сайту «Сценарна майстерня». Він переконаний, що без державної підтримки відродження національного кінематографа неможливе: «Кінематограф — індустріальне мистецтво. І навіть маленький фільм — це великі гроші».

Сьогодні ж системної державної кінополітики немає, а відтак те, що ми маємо, «лише певна сума фільмів ентузіастів або тих, на які знайшли спонсорів, — з цього не може вийти феномен національного кінематографа».

Міністр культури України Михайло Кулиняк, який був на церемонії закриття фестивалю і співав разом із ведучим про місячну ніч, на підсумковій прес-конференції спробував втішити кінопубліку тим, що на сьогодні «кіно перебуває під пильним оком і увагою Президента». Чималим здобутком посадовець вважає те, що національні кіностудії зараз звільнені від податків, і закликає режисерів брати участь у конкурсі, який саме зараз проводить державна агенція з питань кінематографії.

Сказати, що в наших кінематографістів ці заяви викликали особливий ентузіазм, було б перебільшенням. Вони чули вже багато заяв та обіцянок. Уряд ще має переконати їх, що цього разу буде по-іншому. І тоді, можливо, не на третьому Одеському міжнародному кінофестивалі, що вже заявлений на липень 2012 року, а хоча б на одному з наступних оплески зриватимуть не лише такі корифеї вітчизняного кіно, як Ада Роговцева чи Богдан Ступка, а й нові українські таланти, котрим нарешті дадуть дорогу в життя.