ПАМ’ЯТЬ

Сьогодні, сто років тому, в Києві народився всесвітньо відомий письменник Віктор Некрасов

В  анекдоті брежнєвської   доби «Ти воював на Малій землі чи відсиджувався в окопах Сталінграда?» — прозорий натяк на дві книги про Велику Вітчизняну. Одна  — «генсекова». Автор повісті «В окопах Сталінграда» — киянин Віктор Некрасов, учасник Сталінградської битви, офіцер-сапер, за своє «відсиджування» у фронтових окопах упродовж 1941-1944 років (1945-го демобілізований після поранення) нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», орденом Червоної Зірки. Він написав неприкрашену правду про війну, яку не зміг заперечити навіть Сталін. Сталінська премія. Переклад на 36 мов. Кількамільйонний наклад. Фільм «Солдати» за цією повістю, відзначений премією Всесоюзного кінофестивалю. Всесвітня слава.

Зовсім іншою була реакція на дорожні нариси Віктора Некрасова «По обидві сторони океану» в журналі «Новый мир» наприкінці 1962 року, де правдиві, як і про війну, його враження від  Італії, США і Франції. Звинувачення в «низькопоклонстві перед Заходом» у розгромній статті журналіста-міжнародника Мелора Стуруа «Турист із ціпком» в «Известиях». Таврувальні слова Хрущова. Шельмування, що тривали роками, обростаючи як снігова лавина. Перестали друкувати. Вилучили книжки з бібліотек. Виключили з партії, зі спілок письменників і кінематографістів. 42 години поспіль обшукували квартиру…

У вересні 1974 року Віктор Некрасов був змушений емігрувати. 3 вересня 1987-го помер у Парижі.

Він згадував на чужині покійну маму: «Ее мне больше всего не хватает — ее ясности, веселости, доброжелательности ко всем. Даже к Хрущеву. «Знаешь, я очень волнуюсь за него, как бы с ним чего не вышло — со всеми, кто тебя обидит, всегда что-нибудь происходит. Маршал Жуков запретил твой фильм «Солдаты», вот его и уволили. Ох, боюсь я за Никиту…» (Он незадолго до этого обрушился на меня за мои очерки об Америке и Италии). Потом, когда Хрущев действительно пострадал (за меня, конечно!), все вздыхала: «Может, ему, как пенсионеру, разрешат все-таки два месяца в году работать. Ведь он такой деятельный и так поговорить любит…»

А про Віктора Некрасова згадав, на прохання «Урядового кур’єра», Лесь Танюк: «Мене дуже бентежило, що він чортихався України. Я з ним сперечався на цю тему при зустрічах у Москві. Що є різні України: Леся Курбаса, Івана Дзюби, Ліни Костенко — і Корнійчука, Підгорного, Скаби. І про це я пишу в есеї «Віктор Некрасов і Україна». Що таке його мінуси, і що таке мінуси тієї України, яка його відкидала. Що все-таки треба тунель копати в різні боки, щоб не розійтися. Якщо живеш тут, то маєш розуміти всі українські проблеми. Але й Олесь Гончар, і Микола Бажан не завжди розуміли Некрасова. І це проблема досить складна для України. Треба знайти ключ, у якому це збагнути. Для мене надзвичайно важливо, щоб Некрасова сприйняли зараз саме як людину бунтівну проти тієї України, що його гнобила, проти якої виступали і ми, шістдесятники».

Є різні України. Правдиві книги Віктора Некрасова і життя, в якому він не прогинався під «малі землі» можновладців. Повчальна доброзичливість його мами. Є чим пишатися: Віктор Некрасов був киянином, нашим співвітчизником.