Письменниця
Віра ВОВК

Лауреати цьогорічної премії «Глодоський скарб» Лідія Палій та Віра Вовк належать до тієї української діаспори, яка багато зробила для іміджу України у світі. Цікаво, що в юні роки вони в один час навчалися в дівочій гімназії у Львові. Потім доля розвела їх: одна живе в Торонто, друга — у Ріо-де-Жанейро. На жаль, пані Ліда цього року не змогла приїхати на материзну, а ось пані Віра завітала до Києва і звідси вже разом із групою письменників і митців прибула до Вінниці в рамках акції зустрічі письменників із читачами, яку започаткувала Національна спілка письменників України.

Дорогою до міста над Південним Бугом творча група завернула в село Нова Гребля Калинівського району й передала в музей Євгена Гуцала багато видань. Віра Вовк була приємно вражена, побачивши тут свою книжку, і щиро раділа за вихованих дітей, які провели екскурсію й подарували гостям власноруч вишиті рушники.

Напевне, треба мати всю Україну в серці, щоб у поважному віці наважитися на далеку дорогу із Бразилії. Біля ганку Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського пані Віра щиро дякувала за коровай і зауважила: «Моїм рідним привезу, і вони будуть дуже раді, що я тут була з вами і що мене так щиро зустріли». З великою цікавістю вона ознайомилася з експозицією музею. Потім поклали квіти до пам’ятника письменникові. Беру пані Віру під руку й неквапливо починаємо розмову.

—   Віро Остапівно, знаю, що ви захоплюєтеся творчістю великого Сонцелюба.

— У мене особливий сентимент до Михайла Коцюбинського, бо я перекладала його «Тіні забутих предків» німецькою та португальською мовами. Видання і розповсюдження книжок робила власним коштом. Їх отримали не лише бразильські бібліотеки, а й усі країни Європи, Америки, Африки і навіть Азії, де розуміють португальську мову. Професор Ярослав Рудницький їздив світом (можу сказати з гордістю і також із сумом), що єдині видання, які він знаходив, — мої — бідної української емігрантки.

 — Внесок діаспори в популяризацію української культури важко переоцінити. Будь ласка, розкажіть повніше про ваш доробок.

— Зрозуміло, що для України це мала зернинка. Але, завважте, ми приїхали на Захід голі, босі й голодні. Мусили тяжко боротися за життя. Знаю багато людей, які дожили до глибокої старості невлаштованими. Не думайте, що всі там мають якісь скарби.

Я все робила, щоб зростав престиж України у світі. І коли працювала викладачем в університеті, а підробляла в інших місцях, щоб заробити якийсь гріш і видати ту чи ту книжку. Мені вдалося за 50 років перекладацької діяльності надати читачам 11 антологій української літератури. Частину — з кольоровими ілюстраціями українських митців. Так само окремими випусками вийшло 26 книжок творів поетів і письменників України португальською і німецькою мовами. Оце мій доробок.

— Чому для Василя Стуса листування з вами було дуже важливим?

— Коли довідалася про дисидентський рух в Україні у другій половині 60-х років минулого століття, дуже захотілося приїхати сюди. У Києві пішла до Спілки письменників і запитала, чи можу говорити з Миколою Бажаном. Мені сказали, що він на дачі. Тоді я запитала, чи є хтось із молодих, цікавих. Мені назвали Івана Драча. Ми зустрілися. Він про мене чув, пішли відразу в парк і довго там ходили. Потім він мене повів до садиби Світличних.

А з Василем Стусом познайомилися в Ірини Стешенко. Вона була дуже відома, про неї знали на Заході. Тому радянська влада мусила трохи з нею рахуватися. Вона діставала літературу із Заходу, до неї заходили і Василь Стус, і Алла Горська, й Іван Світличний, і Іван Дзюба. Стус саме робив переклад із німецької, я теж цим починала займатися. Література із Заходу була не відома їм, тож ми посилали їм книжки, натомість отримуючи твори українських новаторів. Так усе почалося.

Активно листувалася з Василем Стусом. Навіть коли він сидів у в’язниці й мав дозвіл раз на місяць написати, здається, два листи, то один з них адресував мені. Я йому правила за вікно в західний світ, від якого тоді Україна була ізольована. Не знаю, де мої листи, мабуть, не збереглися або десь у закутках КДБ. А його маю всі.

—   Українська діаспора у Бразилії підтримує зв’язок з Україною?

— У Бразилії вона хоч і численна, але її не можна порівнювати з діаспорою, наприклад Канади. Чому? Бо то переважно були селяни, часто зовсім неписьменні. Їхня українська мова не виокремлювалася багатством, а їхні діти, навчаючись у школі, переходили на португальську. Це, на жаль, доля кожної еміграції. Але українська громада тримається. Ми маємо два часописи: «Праця» та «Хлібороб».

—   Вас іноді називають художницею.

— Це дуже несправедливо. Мабуть, через те, що я робила витинанки. Це радше прикладне мистецтво. Бавлюся витинанками, часом роблю обкладинки до своїх книжок. Але не вважаю себе митцем. Захопилася цим несподівано. Якось уночі прокинулася з великим бажанням витинати. На кухні знайшла сірий папір і витинала цілу ніч. А вранці накупила кольорового і зробила десь зо дві сотні витинанок. Згодом організувала виставку в університеті, де викладала. Вона мала успіх: я навіть заробила на видання однієї книжки.

  — Якою ви побачили Україну?

— Ще не зовсім такою, якою хотіла б, щоб вона була. Тут великий наголос на матеріальний аспект. Ним користується переважно лише верхівка. А, скажімо, сиротинці, будинки престарілих, лікарні зовсім бідні. Тим часом споруджують люксові готелі, дорогі будинки в таких місцях, де вони не мають бути. Якби ці гроші йшли на бібліотеки, музеї, школи, дитсадки — оце було б цікаво. За культуру мені болить...

  — Що скажете про сучасну українську літературу?

— Свого часу українська література для мене була відкриттям. Мої друзі з Нью-Йоркської групи тоді говорили, що там великі впливи радянщини тощо, але були надзвичайні проблиски зовсім чогось нового.

Нині також є цікаві зразки української літератури. Водночас є, я б сказала, багато сміття. Дуже часто це погана імітація того, що ми маємо найгіршого на Заході. Воно і нецікаве, і не особливо українське. Гадаю, найбільше можна зацікавити нинішній світ саме специфічно українським. Вірю, що з часом молоді письменники, які, безперечно, дуже талановиті, знайдуть власну дорогу.

Олег ЧЕБАН, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Віра ВОВК (Віра Остапівна Селянська). Народилася 1926 року в Бориславі. Навчалася в гімназії у Львові, потім у середній дівочій школі імені  К. Шуманн у Дрездені. В еміграції з 1939 року. Студіювала германістику, музикознавство і порівняльне літературознавство в Німеччині. 1949 року переїхала до Бразилії, де закінчила університет. З 1957-го — завідуюча кафедрою германістики в університеті Ріо-де-Жанейро. Доктор філософії, професор. Учасниця Нью-Йоркської літературної групи, активно пропагує українську культуру, мову. Виступала з літературними доповідями, лекціями й авторськими вечорами у багатьох країнах. Відзначена літературними преміями імені  І. Франка в Чикаго (тричі) та Києві (1990 р.), премією «Благовіст» (2000 р.). Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка 2008 року за книжки «Сьома печать», «Ромен-зілля» та переклади творів української літератури португальською мовою. Нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня.