Таке переконання висловили учасники круглого столу «Україна та Африка: досвід та перспективи співпраці», що нещодавно проходив у Національному інституті стратегічних досліджень (НІСД). За словами дипломатів та бізнесменів, які працювали на Африканському континенті, часу на це залишилось небагато — від півроку в деяких країнах і напрямах до п’яти-семи років. Адже економіка Африки після завершення боротьби з неоколоніалізмом та військових дій розвивається прискореними темпами. Купити квиток у касі і вскочити у потяг, який от-от рушить, день у день стає дедалі важче, образно зауважили вони.
Орієнтир на молодих левів
Лише з 2000-го по 2010 рік сировинний сектор забезпечив континенту 24% загального зростання ВВП. Нині у деяких країнах, таких як Південно-Африканська Республіка (ПАР), Маврикій, Ботсвана, рівень ВВП на душу населення вже перевищує той, що є в Україні. Є країни, яких називають молодими левами за їхні помітні економічні стрибки насамперед завдяки природним ресурсам. Це Нігерія та Ангола, з якими ми активно працюємо, розповів завідувач відділу зовнішньоекономічної політики НІСД Олександр Шаров. Є й такі, що працюють лише за концесійними угодами (Гвінея, Замбія, Зімбабве). А є зовсім бідні й нерозвинені. Та чимало з них згодом піднімуться і стануть гарним ринком збуту зокрема для нашого продовольства, продукції машинобудування, металів тощо.
Не треба забувати, що Африка володіє 10% світових запасів нафти і виробляє її майже стільки, скільки Іран, Венесуела та Мексика разом узяті. І за прогнозами експертів, до 2020 року на неї припадатиме близько 15% світового виробництва нафти. Це робить континент перспективним для інвестицій. Передбачається, що до 2030 року на акваторії Тропічної Африки припадатиме понад 30% всіх світових капіталовкладень у розробку сировинних ресурсів континентального шельфу. А також що у найближчі роки доходи від продажу нафти зростуть до 300 мільярдів доларів за рік. Африка навряд чи стане світовим економічним лідером, але напевне буде платоспроможним майданчиком та потужним постачальником природних ресурсів на десятки років.
Уже тепер ринок Субсахарської Африки один із найбільш динамічних у світі. Лише за останні п’ять років імпорт у цей регіон зріс із 222 мільярдів доларів (2009 рік) до 327 мільярдів. При цьому найбільшими імпортерами стали ПАР (103,5 мільярда), Нігерія (47,8 мільярда), Ангола (22,1 мільярда) та Кенія (16,2 мільярда).
Український бізнес відчув ці віяння і вже активно працює в Африці попри брак потужної дипломатичної та економічної підтримки держави. У 2013 році 3,1% зовнішньоекономічних операцій припадало на Африку, а це близько 6 мільярдів доларів з абсолютно переважаючим позитивним сальдо на нашу користь. А за п’ять місяців 2014-го — 5%, зауважив директор департаменту Близького Сходу та Африки МЗС України, Надзвичайний і Повноважний посол України у Гвінеї (2007—2013), Сенегалі (2008—2013), Республіці Кот-д’Івуарі (2009—2013) Андрій Заяць.
Лише у Субсахарську Африку експортовано товарів на 477,5 мільйона доларів, або 2%, нашого загального експорту, додав він. Варто зауважити, що за аналогічний період 2013 року загальний експорт упав на 5,1%, тоді як африканський зріс на 26%.
Геополітика та економіка переплітаються
Про зростання важливості Африки у світі свідчить й нещодавній Африканський саміт у Вашингтоні. Під час заходу президент США Барак Обама заявив про готовність Штатів інвестувати у довгострокову програму спільних з Африкою держпроектів на 33 мільярди доларів. «Це свідчення, що Африку розглядають як серйозного партнера, а країнам Субсахарської Африки слід очікувати притоку великих капіталів. Зрозуміло, це створює можливості для інших країн для співпраці, зокрема й для України», — констатував Олександр Шаров.
Росія теж не пасе задніх на континенті, навпаки, її позиції у групі країн БРІКС (Бразилія, РФ, Індія, Китай, ПАР) повсякчас зростають. А це не на користь Україні. Адже це фактично означає, що їй нічого розраховувати на участь у масштабних проектах Китаю, Індії чи ПАР, додав хмизу у вогонь Андрій Заяць.
Надзвичайний і Повноважний посол України у ПАР (2003—2006 рр.) Михайло Скуратовський трохи заспокоїв, зауваживши, що попри домінування політики над економікою на Африканському континенті, деякі африканські країни все-таки прагнуть позбутися політичного тиску Пекіна та Москви, тому шанси співпрацювати у нас таки є. ПАР, перебуваючи у БРІКС, намагалася за деякими напрямами не залежати від Росії. Зокрема в космосі та авіації. Та можливість допомогти їй у цьому Україна втратила 2006 року через наших колег, зізнався експерт і наголосив, що нині вкрай важливо вибудовувати самостійні партнерські відносини із країнами Африки.
— Це важливо не лише з огляду на економіку, а й на політику, — продовжив його думку Андрій Заяць. — Адже Африка — це 50 знакових голосів в ООН. До того ж Нігерія, Чад і Руанда — члени Ради Безпеки ООН. — Наприкінці березня, коли Ген асамблея приймала резолюцію щодо територіальної цілісності України, африканські держави нас підтримали. Сподіваємося, так само буде й у вересні під час Генасамблеї ООН. Адже від цього значною мірою залежатиме ситуація в Україні. Тож напередодні заходу ініціюватимемо зустріч міністрів закордонних справ і президентів України та країн Африки.
Працювати напрямуі через треті країни
Щоб бізнес жвавіше відкривав для себе ринки африканських країн, потрібно, аби держава мала там ефективну систему супроводу зовнішньоекономічних інтересів України. Зокрема йдеться про збільшення кількості представництв на континенті, службу торговельних радників та почесних консулів. Адже 10 посольств на понад 50 країн замало, вважають експерти.
— Я був послом у Південно-Африканській Республіці й за сумісництвом у Замбії, Зімбабве, Намібії, Мозамбіку, Ботсвані, Мадагаскарі — усе це одне посольство. Ще Маврикій хотіли приєднати, — каже Михайло Скуратовський. — Тоді як Росія і Китай мають посольства у кожній із цих країн, адже там є вся таблиця Менделєєва, дуже рідкісні метали. А Маврикій — це не тільки курорти, країна має інноваційні парки та друге ВВП після ПАР в Субсахарській Африці. Не кажу вже про Англію, Францію, які мають вікові позиції співпраці й посольства у всіх країнах Африки. Ми маємо компенсувати свою недостатню присутність там.
— Зрозуміло, за нинішніх умов це неможливо через брак коштів. Але є й інші інструменти політичної підтримки бізнесу, які не потребують великих фінансових вливань, а саме: надання статусу почесного консула, — нагадав координатор проекту «Україна — Ангола» Олександр Іванчук. — За допомогою цих нештатних працівників, які не отримують платні за свою роботу, але мають диппаспорти і можуть представляти інтереси своєї держави у тій чи іншій країні, можна у рази збільшити вітчизняний експорт. Адже 2002-го КНР пішла на цікавий хід — створила посаду представника президента Китаю. Як результат, товарообіг між Китаєм та державами Африки зріс із 10 до 120 мільярдів доларів. Тоді як латиноамериканська присутність за цей час зменшилася з 80 до 6 мільярдів доларів.
Цікавою була думка й щодо створення торгового дому «Україна — Африка», але вона викликала чимало суперечок. — З одного боку, бізнесу, безумовно, потрібна установа, яка б надавала консультаційну, логістичну, юридичну допомогу, моніторила ринок. А з іншого — чи не стане вона мертвонародженою? Навіть у різних провінціях Анголи все працюватиме по-різному. Не знаю, який має бути бюджет і штат юристів, перекладачів та інших фахівців, щоб дати сумнівну пораду бізнесу, — аргументував своє бачення політичний аналітик Посольства Бразилії в Україні Андрій Кравченко.
Від редакції. З огляду на заборони та ускладнений експорт у бік Митного союзу поради експертів щодо його переорієнтації в африканському напрямку мають сенс. Тим більше, що континент не надто насичений товарами та послугами з-за кордону, а інвестиції туди з заможних країн йдуть дуже жваво, і не лише у будівництво інфраструктури, а й в інноваційні проекти та технологічні парки. Важливою тут буде підтримка державою бізнесу, насамперед політично та візами. Адже, як поділились бізнесмени під час розмови з нами, чимало посольств африканських держав розміщені у Москві, а не в Києві, і з візами останнім часом почали виникати затримки.
КОМПЕТЕНТНО
Віктор ІВКІН,
партнер Rafco Group
(консалтингова компанія
з питань Танзанії):
— Повчальним для України має стати досвід Туреччини, яка зайшла на континент пізніше, ніж Україна, але за багатьма галузями вже домінує. А все завдяки тому, що бізнес зайшов туди консолідовано, а не окремими компаніями, і гучно (з рекламою) під турецьким прапором, що відклалось у свідомості африканців. Протягом цього часу було також кілька візитів турецьких високопосадовців. З одного боку, це полегшило шлях першовідкривачів турецькому бізнесу, а з іншого — дало своєрідні гарантії надійності співпраці з ним. Для Африки це показово: один раз обдурив — другий не зайдеш, хоч би з ким ішов. Турецька продукція і послуги хоч і були дорожчими, але якіснішими за китайські, які активно освоювали ринок, а тому швидко їх потіснили у будівельній сфері, виробництві мінеральних ресурсів та деяких товарів споживання.
Важко недооцінити у цьому процесі й внесок турецьких авіаліній, які за п’ять років роботи стали основною компанією з перевезень пасажирів із Європи, посунувши еміратські, катарські та єгипетські авіалінії й дозволивши безплатно перевозити до 40 кілограмів вантажу.
Нам потрібно створити щось на зразок цього — пул компаній, які б хотіли працювати в Африці. Бо значна кількість українських бізнесменів хотіла б спробувати, але самотужки і без хоч би політичної підтримки держави банально бояться йти на Африканський континент і бути першовідкривачами.
Наталія ГАВРИЛЕНКО,
начальник відділу торговельної політики
та співробітництва СОТ департаменту
зовнішньоекономічних зв’язків
Мінагрополітики:
— Африканські країни починають займати вагому частку в експорті сільгосппродукції. Нині це 14,8%. Поки що нашу продукцію купують переважно сім країн: Єгипет, ПАР, Кенія, Алжир, Марокко, Туніс і Лівія. Левова частка імпорту — це пшениця та кукурудза, менше — соя, соєва олія і шроти, соняшникова олія. Розширення ринку можливе насамперед для постачання кукурудзи і пшениці, м’яса птиці. Але для цього держустанови та бізнес мають працювати однією командою.
Руслан ОСИПЕНКО,
директор департаменту торговельно-
економічного співробітництва
Мінекономрозвитку:
— Щоб у державі працювала зовнішньоекономічна політика, потрібно створити цілісну систему її реалізації та відповідний інструментарій. Треба створювати міжурядові комісії, які б на високому рівні обговорювали питання двостороннього інтересу в торговельного-економічній сфері — від будівництва інфраструктури до постачання товарів, на реалізацію яких має працювати вся державна машина. На сьогодні ж маємо 54 країни Африки і 8 комісій, три з яких — на стадії створення.
Для експортера треба створити систему, яка має складатися з експортно-кредитного агентства, банку розвитку, інформаційної підтримки на кшталт вікон підтримки експортерів у регіонах, які працюють у Грузії й надають комплексні послуги.
Наступний системний рівень — ділові ради, консули, почесні консули тощо. Тут важливо, щоб статуси консулів отримували люди морально зразкові, які б не підводили державу.
Треба також налагоджувати міжрегіональну співпрацю (регіон-регіон, місто-місто) та прямі бізнес-сконтакти. Не забувати й про національну виставкову діяльність та освітні програми. Цікава ідея участі у міжнародних центрах за економічними угрупованнями.
Щойно нормалізуємо роботу посольства в Ефіопії, займемося набуттям статусу Україною спостерігача в Африканському союзі. Це не потребує сплати членських внесків, але зробить нас ближчими до джерела інформації. Крім того, вже наступного року вивчимо можливість хоча б мінімальної участі України в Африканському банку розвитку.
Галина РАДІОНОВА,
Марина ШАШКОВА
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+