ДАТА

Сьогодні, за офіційними даними, радянському космонавтові № 4 Павлові Поповичу виповнився б 81 рік, а насправді — 82 

Якщо вірити паспортним даним, Павло Попович народився 5 жовтня 1930 року в селищі Узин на Київщині (містом воно стало набагато пізніше). І хоча свій день народження він завжди святкував «за паспортом», рідні й знайомі кажуть, що насправді Павло Романович з’явився на світ роком раніше — у жовтні, але 1929-го. Тобто помер він (це сталося два роки тому у Гурзуфі), не доживши якихось 5 днів до свого 80-річного ювілею, а сьогодні йому б виповнилося 82. 

 Біла Церква вважає його своїм…

Збираючись написати про Павла Поповича, вирішила почати з Білої Церкви — саме в цьому місті на Київщині знаходиться професійно-технічне училище, де колись отримав фах червонодеревника майбутній космонавт. Міркувала приблизно так: в училищі напевне мусить бути музей космонавта. Та приїхавши у Білу Церкву, не могла не завітати у місцевий краєзнавчий музей — може, щось є і в них? «Під таку важливу експозицію ми готові відвести цілий зал, — скрушно зітхає директорка музею Людмила Діденко, — та експонати, які представляють справжню цінність, досі розпорошені, розкидані в різних місцях: щось є в училищі, але з їхнім музеєм ціла історія — то вони працюють, то там стається якась неприємність, і частина експонатів псується, а частина зникає, тож чи виставляється щось зараз, мені, на жаль, невідомо».

Поки ми розмовляємо, Людмила Михайлівна проводить імпровізовану екскурсію, розповідаючи не стільки про експозицію музею, скільки про плани на майбутнє. А вони справді вражають: зараз у багатьох приміщеннях музею йде ремонт, а потім там можна буде розмістити не тільки чудовий живопис XVII-XVIII століть, а й унікальні речі, пов’язані з польотом у космос простого українського хлопця з Узина. «Та ми досі не знаємо, чи вдасться добути експонати, — долучається до розмови заступник директора з наукової роботи Валентина Коломієць, — хоч ніби й була попередня домовленість про це з керівництвом училища, пізніше вони, здається, передумали. Але саме в нас є усі умови не тільки для того, аби демонструвати світові таку експозицію, а й зберігати унікальні експонати». 

Училище, яке знаходиться за кілька кварталів від музею, зустріло меморіальною дошкою Павла Поповича — її, скажуть мені пізніше, відкрили торік — якраз під час офіційного святкування 80-річчя космонавта. Воно, як багато років тому, готує хлопчаків до дорослого життя: вони отримують чимало затребуваних сьогодні спеціальностей, починаючи від кухаря й закінчуючи водієм та автослюсарем. «Маємо невеличкий музей з речами Павла Романовича, — каже завуч Зінаїда Лигань, яка опікується музейною кімнатою, — усе — його одяг, скафандр, тренувальні костюми — справжнє, подароване нам особисто Павлом Поповичем, коли він приїжджав у гості. Розповім вам навіть одну історію: якось один із поважних гостей засумнівався — мовляв, ця форма не справжня. Та всі сумніви розвіяла донька Павла Романовича. Коли я сказала, що народ сумнівається, вона й питає: а чому на кітелі ∂удзики в один ряд? Виявляється, коли Павло Романович трохи розповнів, аби кітель нормально застібався, в ательє йому просто перешили ∂удзики».

Передавати кудись свої експонати в училищі ніхто не планує: вони вважають космонавта № 4 повністю своїм, тож мають на меті з часом таки створити справжній музей — із кількома залами, де будуть представлені різні періоди його життя, зоряним небом, яке б створювало ілюзію перебування в космосі, й багатьма іншими цікавинками. Та поки що борються за присвоєння училищу імені Павла Поповича — усі потрібні документи вже зібрали й подали «нагору», тож поки чекають на відповідь, сподіваючись, що вона буде позитивною.

Усі експонати з музейної кімнати, що у білоцерківському училищі, — і скафандр, і тренувальні костюми, — справжні. Фото автора 

…а Узин каже: ні, він наш

Тим часом в Узині, де Павло Романович провів своє дитинство разом з іншими чотирма дітьми (мав старшу сестру Марію та менших — братів Петра й Миколу і сестру Надію, яка народилася між ними), як і торік, готувалися до вшанування його пам’яті. «Найбільше про Поповича знають у школі № 1, де він вчився, щоправда, це вже нова школа, а сам Павло Романович вчився в старій, та вона зруйнована, а ця стала її правонаступницею, — розповіла заступник міського голови Узина Лариса Комаріст, переживаючи, що кореспондент «УК» потрапила в їхнє місто аж під вечір, — а ще маємо хату-садибу, де народився майбутній космонавт».

У школі навперебій почали згадувати, яким був їхній видатний земляк. «Простий такий, — казали вчителі, — жарти любив, пісню задушевну, був відкритою людиною, але ні про політику, ні про свою першу дружину-льотчицю Марину ніколи не говорив — це було табу». Зазвичай до кожного приїзду Павла Романовича (а він навідував місто навесні — на поминальні дні) Узин готувався щонайменше місяць. «Коли він приїжджав, це було справжнє узинське свято, — ми його зустрічали як годиться: з хлібом-сіллю, квітами й барабанщицями, а тепер ніби втратили частинку власного життя, — з сумом зазначає Лариса Комаріст, — та це не значить, що місто його забуло».

У приміщенні шкільної бібліотеки облаштований невеличкий куточок, де дбайливо зберігаються експонати, що розповідають про його життя. Є й фотографії, й газетні вирізки різних років, що описують різні періоди його життя, а особливо цінним тут вважають журнал «Огонек», у котрому йдеться про перший політ Павла Поповича. Насправді в Узині лишилося небагато речей, пов’язаних із Павлом Романовичем: чотири книжки його авторства, папка з біографією в місцевій бібліотеці та парта, за якою він сидів у школі. Деякі його особисті речі, кажуть жителі Узина, зберігаються в Аерокосмічному музеї ім. Сікорського у Києві, щось — у Переяслав-Хмельницькому, де є музей мирного освоєння космосу, щось — у Полтавському музеї авіації й космонавтики та музеї космонавтики в таборі «Артек».

Але є в Узині місце, яке назавжди залишиться справжньою візиткою українського літуна, — батьківське обійстя, яке нині розташоване на вулиці Поповича. Там живе Ольга Харитонівна, яка разом зі своїм чоловіком Володимиром (його першою дружиною була сестра Поповича Марія) завжди радо приймала Павлика (так ніжно Харитонівна називає Павла Романовича) під час його відвідин Узина. «Спершу Павлика не стало, а 5 місяців тому — і мого діда, а вони були товаришами, — змахує вона непрошені сльози, — тож на господі я залишилася хіба що з Барсиком, — каже, тримаючи на руках руде цуценя, — а гостей цього року буде менше, хоч я їх завжди чекаю. Та доньки Павликові без нього сюди навряд чи приїдуть, тим більше, що він сам похований у Москві — на Троєкуровському кладовищі…»

Лариса УСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»,
Київ — Біла Церква —
Узин — Київ

ШТРИХИ З БІОГРАФІЇ

«Космічний хуліган», який вірив у Бога

Офіційна біографія радянського космонавта № 4, якого справедливо вважають першим українським, доволі об’ємна, не кажучи вже про її літературний варіант. Виявляється, літати він мріяв з дитинства. «Під Узином є великий аеродром, — пізніше розповідав сам Павло Романович в одному з інтерв’ю, — тож льотчиком я хотів стати ще змалку, і обов’язково — винищувачем. До війни закінчив 4 класи — вчився завжди на «відмінно». А кожний похвальний лист ставав для мене святом, бо мати тоді купувала банку згущеного молока, а я те молоко намагався смоктати довго-довго, розтягуючи задоволення». 

І далі: «Мені минало 11 років, коли наше селище захопили німці. Я подумав, що моя мрія стати льотчиком не здійсниться. Та після визволення від німецьких загарбників потоваришував із кількома льотчиками з летовища. А працював я тоді водовозом на пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Там був Семенович, так його всі називали, так саме він і розповідав мені, малому, про літаки й небо.

…Були тоді складні часи — замість того, щоб учитися, довелося працювати на цукровому заводі в нічну зміну. Після півночі до 8-ої ранку працював, а о 9-ій біг до школи. У такому ритмі я «протягнув» лише кілька місяців. Далі було білоцерківське ремісниче училище за спеціальністю столяр-червонодеревник і паралельно — вечірня школа. Після училища нас — трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ — учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, бо ж удома все вчили по-українськи». 

Далі було Качинське військово-авіаційне училище, служба у лавах ВПС. А 1960-го року Павла Поповича зарахували в загін радянських космонавтів (це була група ВПС № 1). Через 2 роки — 12 серпня 1962-го — він на кораблі «Восток-4» здійснив перший в історії груповий політ двох пілотованих кораблів (його товариш Андріян Ніколаєв, пілотуючи «Восток-3», полетів на день раніше), пробувши у космосі майже три доби. Другий космічний політ — уже як командир корабля «Союз-14» — здійснив у липні 1974-го.

«Мене готували до першого польоту нарівні з Гагаріним, — скаже він пізніше одному з моїх київських колег-журналістів. — Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ані я, ні він першими не полетимо — піонером у космосі за тодішньою політикою мав бути росіянин». І далі: «Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Там була така річ: ми мали змогу власними очима подивитися макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, вона видається маленькою цяточкою. Зі мною зрозуміло — мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, але й керує ним! Одні називають його Богом, інші — небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша».

До речі, навіть у космосі він залишався справжнім українцем — весь світ знає, що перебуваючи на орбіті, Павло Романович заспівав українською. А ось його «місячна історія» не настільки відома, хоч і переконує, що наш «Беркут» (це були його позивні під час польоту) не позбавлений і почуття гумору. «Зонд-6», який успішно облетів Місяць в автоматичному режимі й повернувся на Землю, стартував 10 листопада 1968-го. Попович, котрий мав стати командиром одного з радянських місячних екіпажів, просив у політбюро ЦК дозволу летіти на цьому кораблі, щоб випередити американців бодай із пілотованим обльотом Місяця — не дозволили. Він тоді попросив дозволу з’єднати перемичкою приймач з передавачем. І от коли корабель летів навколо Місяця, Попович обізвався із Центру керування польотами: мовляв, доповідаю — політ нормальний, наближаємося до поверхні, дозвольте режим посадки… У США це прийняли, впізнали голос — і посеред глупої ночі розбудили… президента, а той накинувся на своїх експертів зі словами: «Чому Попович говорить з Місяця?!» А коли розібралися, американці й охрестили Павла Романовича «космічним хуліганом»…