«Ми паливо віднімемо в чортів і їхні котли топити стане нічим!» Саме так зухвало написав колись у пісні «Чорне золото» Володимир Висоцький після перебування на одній із шахт Донеччини. У ті роки міфічним аборигенам пекла справді могла загрожувати холоднеча, адже тільки в Донецькій області гірники щороку «віднімали» в них і піднімали на-гора майже 100 мільйонів тонн чорного золота! Нині ж річний вуглевидобуток по всій Україні — лише близько 80 мільйонів тонн палива, а поширене твердження, мовляв, галузь переживає не кращі часи, на жаль, встигло стати аксіомою. Та чи є перспективи відновити значно вищі темпи роботи вітчизняних шахт? Тим більш, що тільки в підземеллі донецьких шахт, які нині працюють, промислових запасів вугілля вистачить ще на добру сотню років.

Технічне самопочуття: ще працюємо…

Вугільне господарство Донеччини давно збиткове, на що є об’єктивні причини. Серед таких насамперед найчастіше називають складні гірничо-геологічні умови — велика глибина залягання вугілля (понад 800 метрів), мала потужність пластів (майже 80 сантиметрів), висока зольність та чималий вміст піритної сірки. З огляду на ці умови шахти потребують значно більше капітальних витрат для оснащення підземних горизонтів, а потім ще й для збагачення палива.

Хронічній збитковості також посприяли нестача коштів, незадовільний стан застарілих техніки і обладнання, дефіцит висококваліфікованих кадрів основних гірницьких спеціальностей, низька платоспроможність підприємств, висока ймовірність аварійності й травматизму. Поступово умови, в яких доводиться видобувати чорне золото, погіршуються. Фахівці нагадують: нових шахт давно не будують, а ті, що працюють, мають значний стаж. Майже половина вугільних підприємств регіону працюють понад півсотні років, третину експлуатують більш як три десятиріччя, а чверті шахт вже перевалило за 70.

Отож за таких умов про ударні темпи видобутку, конкурентоспроможність і високу якість палива  не йдеться. Проте як це часто буває, відповідь на класичне запитання: «Що робити?» у гірницькому краю, схоже, знають усі — від пересічних гірників «на лопаті» до науковців-економістів: потрібно системно розвивати і шахти, і всю вугільну галузь.

Тобто щоб працювати значно ефективніше, ніж останніми роками, необхідно провести технічну революцію, в ході якої давно пора модернізувати підземне виробництво. Залишилася «дрібниця» — відшукати чималі кошти, які дали б змогу значно поліпшити технічне оснащення більшості шахт.

«Старі проблеми вуглепрому переходять із року в рік і за нинішнього стану справ тільки поглиблюватимуться, — зробив невтішний прогноз на круглому столі в Донецьку перший заступник голови Незалежної профспілки гірників України Анатолій Акімочкін. — На тлі зменшення обсягів вуглевидобутку і браку фінансування, яке дало б змогу вести капітальне будівництво, грошей вистачає тільки на витратну частину й на виплату зарплати. Отож шахти, особливо державні, просто відпрацьовують свій потенціал. А ще один показник жалюгідного стану справ у галузі — ситуація у шахтобудівному комплексі, який через нестачу коштів втрачає фахівців і перебуває у колапсі».

Шахтобудівників профспілковий лідер згадав недаремно, адже про капітальне будівництво вугільних підприємств доводиться говорити здебільшого у минулому. Хоч за нинішніх умов необхідність модернізації технічної бази шахт, яка дала змогу зменшити збитки і підвищити рентабельність, — завдання №1, особливо якщо врахувати складні гірничо-геологічні умови, у яких доводиться працювати тутешнім гірникам.

Ні для кого секрет, що найбільш перспективні й відносно доступні запаси палива вже майже відпрацьовано, а для підготовки нових лав та очисних вибоїв потрібні значні капіталовкладення. Про це на всі рівнях тривають розмови вже багато років, однак істотних зрушень як кіт наплакав. Як приклад експерти називають і державний бюджет на 2014 рік. Спершу на потреби вугільної галузі у ньому було прописано майже 15 мільярдів гривень, а більшість цих коштів витрачатимуть на дотації на собівартість видобутого палива.

Щоправда, трохи згодом у документі передбачили й кошти на капітальне будівництво і технічне переозброєння вугільних підприємств. «Але цих коштів недостатньо і поки що не зрозуміло: чи будуть ці статті витрат захищеними і чи їх відповідно профінансують, якщо бюджет не зможе  наповнюватися так, як попередньо планувати?» — ставить запитання Анатолій Акімочкін. 

Перевантаження обтяженого бюджету

Одним із шляхів виходу з непривабливої ситуації вважається приватизація вугільних шахт. «На Донеччині 99 шахт, із яких 52 перебувають у державному управлінні, а 47 інших форм власності, — уточнив заступник директора департаменту базових галузей промисловості, начальник управління вугільної промисловості Донецької обласної державної адміністрації Павло Золотопупов. — Свого часу постановою Кабінету Міністрів затверджено перелік шахт, які будуть приватизовані: у нашій області таких 29».

Привид приватизації вже не один рік вештається поміж донецькими териконами і, ніде правди діти, до зміни форми власності тут ставлення далеко не однозначне, а іноді навіть різко негативне. Зважаючи на це, в обласному департаменті радять поглянути на цей процес із урахуванням напрацьованого досвіду інших країн. «На жаль, вугільна промисловість — це великий тягар для бюджету країни, а тому, приміром, Росія та Польща намагаються підвести галузь під приватний бізнес, — каже Павло Золотопупов. — Подібне роблять й у нас: приватизація проводиться передусім для того, щоб трохи звільнити бюджет від неймовірного навантаження. Оскільки вугільна галузь дуже витратна, закономірно постає питання про передачу великої частини підприємств у приватну власність».

   До речі, у вугільному підземеллі Донеччини досі є чимало прикладів ефективної роботи шахт, які мають інші форми власності: оренда, державно-приватне партнерство, концесія, приватизація. А нині список шахт, яких очікують зміни, попередньо розділили на три групи, куди входять найбільш перспективні, такі, що після певних капіталовкладень можуть стати економічно привабливими, й ті, які вже відпрацювали чи допрацьовують свої запаси палива. Схоже, останні, тобто безнадійні підприємства, мабуть, закриватимуть.

А ось найперспективніші в економічному сенсі підприємства у ході приватизації є намір продавати якомога дорожче, внаслідок чого держава має можливість поповнити бюджет, кошти якого потім витрачатимуть на соціальні виплати. Щоправда, заради справедливості варто сказати, що серед майже трьох десятків шахт, які приватизуються, дуже мало привабливих для потенційних інвесторів.

Хвилювання населення

А тому, на думку багатьох експертів, запланований перехід державних вугільних підприємств у приватну власність цього року — під великим сумнівом. «З урахуванням того, що вітчизняна галузь видобуває паливо для всіх секторів економіки, на мою думку, був би сенс залишити у державній власності виключно ті шахти, які відвантажують продукцію для державних потреб і насамперед для державних теплоелектростанцій, — вважає завідуючий кафедрою стратегічного управління економічним розвитком Донецького національного технічного університету Олександр Кендюхов. — А підприємства, які видобувають паливо для приватного сектора, зокрема коксівне вугілля, варто виставити на приватизацію і припинити їхню державну підтримку. Також, на моє переконання, на рівні уряду потрібно сформувати комісію, яка б вивчила питання оптимізації витрат у вугільній галузі. Це допоможе відшукати резерви, а вони тут є, знизивши суму дотацій. А в перспективі, вважаю, Україна повинна повністю відмовитися від практики дотації вугільної промисловості».

Перспективи подальшого існування і розвитку вуглепрому, певна річ, нині дуже непокоять і жителів краю, особливо тих, для кого шахти вже чимало років залишаються єдиними годувальницями і гірницьких родин, і населених пунктів. Адже багато міст і селищ після закриття вугільних підприємств почали занепадати й перетворюватися на депресивні території. Приміром, тільки в Донецьку за останні 15 років припинили роботу чи перебувають у стадії закриття більш як дюжина шахт, внаслідок чого в місті поменшало на 40 тисяч робочих місць.

Самі ж гірники кажуть, що опинилися заручниками непростої ситуації. Тобто вони втрачають можливість годувати свої сім’ї й водночас не хочуть працювати під землею в небезпечних умовах. «Приватизація приватизацією, але від зміни форми власності шахт ситуація у вугільній галузі навряд чи зміниться на краще, — вважає Михайло, гірник із 30-річним підземним стажем. — Принаймні, ці позитивні зміни поки що майже не стосуються нашого брата-шахтаря. Згадайте: за яких умов тепер найчастіше згадують колишню «гвардію праці»? Правильно! Тільки після резонансних аварій.

Називають кількість «нульових», тобто загиблих, а серед причин аварій потім часто фігурує так званий людський чинник. Тобто якщо про людей, які працюють у неймовірно важких умовах, згадують тільки за певних обставин, хіба це не доказ того, що на всіх вищих рівнях влади із людським чинником також давно не все гаразд.

ДОВІДКА «УК»  

Відповідно до Енергетичної стратегії України — 2030, розвідані запаси кам’яного вугілля в Україні становлять 56 мільярдів тонн. А це означає, що навіть якщо щороку піднімати на-гора 90 мільйонів тонн (фактична цифра нині менша), палива вистачить на понад 600 років.