Школярів Донецької області цьогорічного вересня вирішили не обтяжувати написанням традиційного твору «Як я провів літо». Папір і справді все стерпить. А от вразливі дитячі душі треба уберегти від зайвих хвилювань, бо на їхню долю цього літа випали такі випробування, які не кожному й дорослому під силу. Недоречно і негуманно зараз ятрити душевні рани юних донеччан спогадами про найважче літо в їхньому житті. Тим більш, що для декого із дітей воно взагалі стало останнім…       

Проте з власної волі чимало школярів у спогадах періодично повертаються у недавнє минуле і з притаманною віку безпосередністю розповідають про пережите. Іноді сумно, рідше трохи веселіше, а здебільшого — серйозно і по-дорослому. Зібрані розповіді та враження малих земляків я й наважився записати. От і читайте наш спільний твір-спогад про літо 2014 року.

Історія перша. «Здавалося, що наступний снаряд може влучити у наш будинок»

Я вперше в житті відчув, як двигтить земля під ногами. А ще як ходором ходять стіни нашого багатоповерхового будинку, торохтять і випадають шибки вікон. І вперше побачив, як плаче мама. «Подякуй своєму батькові!» — сердито казала вона, коли я намагався її розпитати та заспокоїти. З татом вони почали сваритися, здається, ще у травні. Той підтримував самопроголошену «ДНР» і казав, що вони тепер нарешті скрізь наведуть порядок. А мама не погоджувалася з цим, заперечувала і просила його «думати головою». Батько не послухав її і пішов воювати за так звану ДНР. І додав: «За нас, за вас, за весь Донбас»! Ось тоді мама вперше гірко розплакалася.

Коли вона сказала мені зібрати свої речі, бо, можливо, доведеться бігти до підвалу під будинком, я довго не барився. Вже бачив зруйновані снарядами п’ятиповерхівку на сусідній вулиці, магазин. Он навіть у музичну школу і спортивний майданчик влучили. Я швиденько поклав у рюкзак теплий одяг, телефон, ліхтарик, кілька книжок, складаний ніж, баскетбольний м’яч. Потім подумав і м’яч відклав. Замість нього набрав води у дві літрові пластикові пляшки. «Ви що, подуріли? — нервово запитала сусідка і мамина подруга, яка побачила наші збори. — Я й забула, що він у вас в українській школі вчиться». Коротше, тітка «забракувала» кілька книжок українською мовою, які я хотів взяти до підвалу. «Сама знаєш, одразу скажуть, що ви «бандери»!» — переконала маму, а вона — мене. Книжки ми залишили. І навіть заховали їх подалі. Бо, каже тітка, як хтось побачить, можуть і хату підпалити. Точніше, квартиру.

На Донеччині школярі провели страшні літні канікули — серед озброєних «захисників» та у підвалах під вибухи гармат. Фото з сайту militaryreview.com

Кілька разів посеред ночі ми схоплювалися від близьких вибухів і вже були готові бігти східцями вниз, але гуркіт поступово віддалявся або взагалі припинявся. Одного дня спустилися до підвалу, аби пересидіти обстріл, однак довелося залишилися тут і ночувати. Ще добре, що у перерві між канонадами дорослі, і мама також, збігали нагору й принесли теплі ковдри. А ось мене не взяли, хоча я пропонував їм свою допомогу. Але трохи згодом і моя поміч знадобилася.

Коли у підвалі раптом згасло світло, всі почали гарячково шукати сірники та свічки, а я першим увімкнув ліхтарик. Було трохи страшнувато, бо вибухи гриміли десь зовсім поруч. Але ще страшнішою була тиша між гуркотом. Тоді здавалося, що наступний снаряд ось-ось може влучити у наш будинок чи взагалі у підвал. Аби якось відволікатися, ми рахували постріли. Я особисто робив це подумки, а дехто вголос. Потім навіть виникла ідея вчити рахувати малу Дашу з сусіднього під’їзду. Вона й справді погодилася і слухняно загинала пальці, а потім замовкла, бо у неї вже всі пальці на руках закінчилися. «Доведеться роззуватися», — порадив чийсь голос із напівтемряви. Майже всі розсміялися, проте дехто буркотів, що зараз не час для веселощів.

А надвечір ми з мамою ледве не потрапили в телевізор. Нагорі загупало, і до нас донеслися вигуки: «Поранені є?..» «Дякувати Богу, поки всі цілі!» — одразу відізвався дід Сашко. «А шкода, — тихо пожалкував один із двох чоловіків, які увійшли (я стояв ближче і добре це розчув). — Для картинки це було б краще…» Однак голосніше він вимовив інше: «А дякувати будете не Богу, а вашим захисникам із «ДНР», які мужньо боронять вас від українських фашистів. Хто хоче це сказати на телекамеру? Ось давай ти, малий!» — несподівано показав на мене. Я не встиг і слова вимовити, як озвалася мама. Вона попрохала не чіпати мене, бо у мене, мовляв, стрес від пережитого, і тому я їм все зіпсую. Той (із мікрофоном) знизав плечима й махнув рукою: «Дідько з ним! Обійдемося!» А інший (з автоматом) тільки сердито зиркнув на мене, потім вони розвернулися й пішли. «Зачекайте! Я вам все, що потрібно, скажу!» — гукнула й подріботіла за ними вслід тітка (імені не знаю, але у дворі її кличуть «Скумбрія»). «Тьху! — впівголоса буркнув дід Сашко. — Теж мені знайшлася телезірка!»

Десь через тиждень після цього зателефонував тато. Він дуже поспішав і насамперед запитав у мами: чи готові ми до того, щоб виїхати до Росії і потім там жити? Запевняв, що все влаштує, бо зараз є така можливість. Мама, навіть не питаючи мене, навідріз відмовилася. Каже, не хоче, аби нас запроторили десь за Урал чи взагалі за Полярне коло. А ще крижаним голосом (саме таким іноді розмовляє зі мною після батьківських зборів у школі) порадила йому вивезти туди всіх своїх донбаських, а заодно й російських «помічників». Мовляв, якщо вони нарешті звідси виїдуть, нам тоді нікуди не доведеться перебиратися. Хіба що з підвалу до нашої квартири.

Історія друга. «Ми всі чекаємо, коли знову почнуться уроки»

Ще наприкінці травня батьки відвезли мене до села у нашій же області, бо там спокійніше. А перегодя я дізналася, що з мого 6-го «Б» у місті залишилося лише троє дітей. Мені завжди подобалося влітку в селі у бабусі та дідуся, де така свобода, що можна, як каже тато, «навіть на голові ходити». Є річка, садок і багато знайомих однолітків, із якими ми раніше заприятелювали. Також тут є мої старі друзі кіт Сметана, пес Матрос і корова Галька. Я завжди із задоволенням тут гостювала, але цього літа настрій був не той. Батьки залишилися у місті, де з кожним днем ставало дедалі небезпечніше. Дітей позабирали зі шкіл ще до останнього дзвоника і відправили куди подалі до родичів.

Тільки-но я приїхала у село, як деякі мої знайомі хлопці та й дівчата, з якими ми минулого літа гарно проводили час, почали жартома і серйозно звати мене «сепаратисткою». Мабуть тому, що я приїхала з Горлівки, де, як думають, усі народжуються сепаратистами. Я ж гнівалася і навіть не хотіла із двору виходити. «Для них що сіре — те й вовк! — намагався заспокоїти мене дідусь. — Не звертай уваги». А хлопці тим часом взагалі розходилися. Іноді, аби мене подражнити, натягали на обличчя щось схоже на маски, гасали велосипедами повз двір і вигукували: «Расія! Расія!..» Дід тоді пообіцяв провести для них «хатнє АТО». Мабуть, він поговорив із батьками бешкетників, бо вони заспокоїлись і припинили дражнитися.

Якийсь час за подіями у нашому місті та області ми стежили по телевізору. А потім військова техніка з’явилася і в нашому селі. Спочатку вночі, а потім і вдень проїздили колони українських військ. Старші люди виносили їм харчі та цигарки. Ми з однолітками збирали фрукти у занедбаних садках і теж виносили до дороги. Хлопці у військовій формі виглядали втомленими, але завжди дякували, посміхалися, жартували і прохали залишити їм яблук чи груш ще й на зворотну дорогу. «Ох, не всі назад їхатимуть, далеко не всі», — зітхнула бабуся, коли я їй про це розповіла. Та я й сама розуміла, що бійці їхали на справжню війну, де вони дуже ризикують життям.

Якогось пізнього вечора над степом дуже гуркотіло і блимало. Відтоді хлопці й дівчата вже не влаштовували посиденьки допізна. Тим більш, що неподалік за селом поставили блокпост так званої ДНР, а самі бойовики частенько навідувалися у село. Насамперед вони зірвали прапор України на сільраді, застрілили кілька собак, які їм не сподобалися, бо гавкали. У магазині, як самі сказали, «взяли у борг» цигарки, воду та деякі продукти. А ще радили повідомляти їм, як тільки хтось неподалік села побачить «фашистів», бо ті обов’язково перестріляють усіх нас — від старих до малих. Цій дурниці мало хто вірив, але деякі хлопці також лякали нас звірствами «укропів» (так вони називали українських бійців).

Одного дня сільський хлопець повів нас за село, щоб показати підтвердження цих розповідей. Ми довго йшли вздовж лісопосадки і невдовзі за півсотні метрів від дороги прямо на полі з соняшниками побачили обгорілий каркас невеликого автобуса. «Він був набитий жінками та дітьми, а українські війська його підбили, і всі згоріли живцем», — розказав нам. Ми з дівчатами не вірили, але розпитувати дорослих не насмілилися. Дізнаються, що ми нишком ходили за село, взагалі з двору не випускатимуть.

Того дня ми понесли відро води корові Гальці, яка паслася неподалік річки. Ми — це я і мій двоюрідний братик Вітя, якому лише три роки. Спершу почули постріли, а потім побачили стовп куряви, здійнятої бронетранспортером, який мчав шляхом і стріляв. Це вже пізніше ми дізналися, що це бойовики «полювали» на кількох поранених українських бійців, які виходили з оточення. А тоді ми просто злякалися, кинули відро і побігли у чагарники ховатися. Було дуже страшно, бо кулі свистіли десь зовсім поряд, і я бачила, як падають збиті ними гілочки дерев. Вітя заплакав, і я його ледве заспокоїла. Потім стрілянина вщухла, а бронетранспортер помчав далі. І тільки тут я згадала про нашу корову. Ще здалеку помітили, що вона лежить. Може теж ховається? Коли ми підбігли до неї, Галька хрипіла, а із двох дірочок на її шиї цівками текла кров. Ще я побачила велике око корівки — мокре-мокре від сліз. Потім дуже плакала і бабуся, яка нагодилася сюди слідом за нами, почувши постріли. «Не плач, — зараз я затулю ці ранки, і кров вже не витікатиме!» — намагався заспокоїти її мій молодший братик. Він і справді почав заліплювати землею оті рани на шиї корови. А бабуся тоді чогось заплакала ще голосніше.

У нашій школі свято першого дзвоника перенесли аж на жовтень. У селі навчання також ще не розпочалося. Отож ми всі чекаємо того часу, коли знову почнуться уроки. А також ще дужче чекаємо отих військових, які жартома просили припасти їм фруктів ще й на дорогу назад.

P.S. Новий 2014—2015 навчальний рік 1 вересня розпочався у 547 загальноосвітніх школах Донецької області (це лише 50%). Що буде далі, поки невідомо. Можливо, з 1 жовтня продовжиться навчання й у інших дітей Донбасу. Можливо.