Боротьба за державну  самостійність для українців завжди була справою святою. Тож народ оспівував героїв, фіксував визначні чи трагічні її сторінки не лише в думах, баладах, піснях, а й у музичних творах, що мають релігійне підгрунтя. Передусім ідеться про коляди. Веселого феєричного Різдва, прославляючи народження Ісуса Христа, колядники на Галичині в комуністичні десятиліття, одначе, не забували, нехай і з великим острахом, просити в Небесного Владаря, щоб дарував волю, вернув славу нашій неньці Україні.

Різдвяні пісні патріотичного змісту чи не найбільше почали з’являтися у воєнні та повоєнні сорокові роки минулого століття — в час національно-визвольних змагань. Радянська енкаведистська машина страшними тортурами, ув’язненням, насильницьким вивезенням до Сибіру нещадно ламала долі, забирала життя тих, для кого Україна була понад усе. Про «плач на кожнім кроці» повідала зокрема коляда «Настав сумний Святий вечір в сорок шостім році». Вона була мені (і не лише!) відома з дитинства. Звучала хіба в стінах рідної хати, стиха, інакше можна було накликати на себе біду.  В цій коляді, як і в багатьох інших, смуток історичної правди того періоду був співзвучним із твердою впевненістю у здобуття Україною державності.

Фото з сайту tyzhden.ua

1946 року Михайло Баканчук ще навіть не досяг повноліття, та вже активно поринув у повстанський рух, належав до служби безпеки ОУН. Каже, завданням було збирати інформацію про ворога, життя в окрузі, подавати розвідувальні дані.

Народився він у селі Горинка, що тепер у Кременецькому районі на Тернопільщині. Нині радіє 86-му рокові власного життя. Він заступник голови обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Різдво зустрічатиме в Тернополі разом із дружиною, внуком.

Розмовляючи з паном Михайлом напередодні великого християнського свята, закортіло дізнатися, як відзначали Різдво борці за волю України. Чому відома коляда розповіла про сумний Святий вечір саме сорок шостого року, хіба інші роки були веселіші?  За синами, стверджує ця різдвяна пісня, не одна мати плаче. До столу з кутею не сіли й три материні соколи-кровинки, адже один із них — у Сибіру, другий — у в’язниці, третій мусить вечеряти в лісі під ялицею.

Михайло Баканчук зазначає, що саме 1946 року радянський режим значно посилив у Західній Україні репресії. Істотно передусім збільшив кількість гарнізонів озброєних червонопогонників, які робили облави, засідки, створив розгалужену мережу сексотів.

Упродовж 1946—1947 років совітам вдалося вивезти, як тоді казали, «на білі ведмеді»  з рідних місць чи не найбільшу кількість галичан і волинян.

Сам пан Михайло Різдвяні свята 1946 року згадує через подію, що сталася на хуторі Завалля неподалік міста Кременця. У хаті місцевого господаря Володимира Романюка п’ятеро повстанців саме колядували. Звідкись узялися семеро гарнізонівців, оточили будівлю, почалася стрілянина. Патріоти прийняли бій. Запалала стодола. Поранення зазнав побратим на псевдо «Прометей». Супротивник зазнав більших утрат: один чекіст загинув, ще одного було поранено. Примітно, що із сімдесятирічної давності в пам’яті Михайла Баканчука виринає не лише свист куль, вогонь і дим, а й дерева, що вбралися у значний шар паморозі.

Радянська влада кидала дедалі більше сил і ресурсів на боротьбу з повстанським рухом, вдалася до інтенсивніших репресій. Борці за волю України змушені були переходити у глибоке підпілля, облаштовувати криївки. Категорично забороняли вживати спиртне, у схроні не слід було курити, користуватися одеколоном, аби не видати себе за специфічним запахом.

Конспірація, певна річ, не дозволяла й голосно розмовляти, співати,  колядувати. Узимку переховувалися у криївках, які обладнували у стайнях, стодолах, інших господарських будівлях і місцях. Господар, звісно, запрошував підпільників на кутю, тоді вони неодмінно виставляли когось на варті. У селах у ті часи вже було небезпечно співати повстанських пісень чи колядок. Тож їх хіба запам’ятовували, занотовували чи виконували впівголоса, до того ж, на самоті.

Михайло Баканчук роками збирав ці перлини народної патріотичної творчості. Каже, що має чимало колядок, які співзвучні із повстанськими піснями. Юнаком здебільшого колядував добре знані у краї «Нова радість стала», «Небо і земля нині торжествують», «Добрий вечір тобі, пане господарю» тощо.

Різдво 1948 року пан Михайло проводив уже в катівні НКВС. Заарештували  його ще у квітні 1947-го в тодішньому Почаївському районі, де він відвідував друга свого дядька — настоятеля тутешнього скиту. Майже через рік юнака-патріота, який ще навіть не досягнув повноліття, засудили на 25 років. Повезли його аж за Полярне коло, в табір «Кайєркан» неподалік Норильська. Виснажлива щоденна дванадцятигодинна праця у копальні, життя впроголодь довели його до дистрофії, в гострій формі розвинулася цинга. Врятував молодого в’язня лікар зі Львова Коцюба. Після цього Михайла Баканчука етапували «на зону» в Норильськ, де він зводив мідеплавильний завод, споруджував житлові будинки. Став активістом страйкового комітету Норильського повстання 1953 року. За це отримав ще п’ять років ув’язнення, які відбував у штрафному таборі.

За колючим дротом на Крайній Півночі про Різдво пан Михайло не забував. Зауважує, що чи не 75 відсотків ув’язнених виправно-трудової колонії становили українці, до того ж, переважно із західних областей. За раціоном щодня засудженим видавали 20 грамів цукру, тож перед Різдвяними святами старалися з цієї пайки трохи приховати, щоб на Святвечір посолодити перлову кашу, яка в такий спосіб ставала своєрідною кутею. Опісля збиралися у бараках і колядували. До них приєднувалися й росіяни, а особливо литовці.

1956 року Михайла Баканчука амністували. Додому він міг повернутися, але тут його не прописували. Тож знаходив прихисток на певний час хіба в Кривому Розі, на Київщині та Донбасі.                

У коляді про сумний Святий вечір 1946 року звучало й благання до Бога, щоб допоміг українцям перебути страшні комуністичні репресії, «нашу неньку Україну з кайданів розкути». Михайло Баканчук стверджує, що він та його побратими «не втрачали надії, що радянський лад розсиплеться, в цьому були фанатично переконані».

І пан Михайло, і Україна скинули тяжкі залізні ланцюги, якими тривалий час поневолювач позбавляв їх волі. Але нині російський агресор знову проливає українську кров, топче й розриває вибухами нашу землю.

Вислухай молитву,
Боже щедрий, Боже!
Хай блаженна наша зброя
Ката переможе!          

Заколядуємо й всі разом нині з вірою, що станеться саме так.