ДИСКУСІЯ

Щоб зупинити занепад села, гравцями  ринку землі  можна зробити й іноземців

Нещодавно Рівненський державний аграрний коледж став справжнім дискусійним майданчиком. На Всеукраїнській науково-практичній конференції представники аграрної освіти з різних куточків України обговорили проблеми та перспективи розвитку ринку землі напередодні його законодавчого впровадження. 

Світлана БОГАТИРЧУК-КРИВКО, 
начальник головного  управління
Держкомзему  в Рівненській області:

— Земельна реформа, початок якої в Україні задекларували 20 років тому, досі залишалася не більше ніж декларацією. Судіть самі: лише 46% паїв у нашій області здано в оренду. В північних же районах, де землі найгірші, на паях уже навіть виросли ліси. Вдуматися тільки: у найвіддаленішому районі — Зарічненському — обробляється лише 6% (!) паїв. До того ж, 45%  їх власників — пенсіонери, які, зрозуміло, не є економічно активною категорією населення, ще 25% — їхні спадкоємці, які ніколи в село не повернуться. Одне слово, свого часу розпаювання пройшло соціально несправедливо. І тепер, скажімо, молодий випускник аграрного навчального закладу, якщо й захоче жити й працювати на селі, права на пай не матиме.

Тому Закон «Про ринок землі», звісно, на часі. Гадаю, потрібно дати Верховній Раді можливість його прийняти, відкинувши політичну складову: далі «консервувати» ситуацію такою, як вона є,  не можемо.

Однак щодо термінів введення його в дію скажу таке: ми не можемо зняти мораторій на продаж земель сільгосппризначення, доки не буде створено систему кадастру, тобто чіткого обліку всіх земель в Україні. До слова, сьогодні в нашій області лише 42% наявних земель внесено до кадастру: тож роботи у землевпорядників — непочатий край.

Друга проблема, яка стримує розвиток повноцінного ринку, — розмежування земель державної та комунальної власності. Воно не проводиться, бо в місцевих бюджетах немає відповідних коштів. Лише для невеликої Рівненщини на це потрібно — вдумайтеся! — 14 млн грн. До того ж, влада на місцях не зацікавлена в цьому. Тому тут повинна сказати своє слово держава. Зрештою, інвентаризація земель с/г призначення, які перебувають у державній власності, теж має пройти невідкладно.

Більшість власників паїв — пенсіонери, які не в змозі обробляти землю самотужки. Фото з сайту nakanune.ru   

І ще одну важливу місію має взяти на себе держава: викупити паї у людей. Адже в кожній області своя специфіка: якщо, приміром, на Полтавщині люди отримали на паї родючі чорноземи, то на Рівненщині це або збіднені землі, або просто неугіддя. Лише так можемо уникнути нової соціальної несправедливості.

Ярослав КОРСУН, 
директор Рівненського 
державного аграрного коледжу,
заслужений працівник освіти України:

— Я вивчав досвід організації і функціонування ринку землі в Данії, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Польщі — країнах, що мають високотехнологічний аграрний сектор економіки. Так от: там усе починається з того, що власником або ж орендарем землі може бути тільки людина, яка має аграрну освіту.

У законопроекті «Про ринок земель»  теж є відповідне положення — і це добре. Що ж маємо нині в аграрній освіті? Ви знаєте, цього року найвищий конкурс у нас був на землевпорядне відділення: молодь чітко вловлює процеси, що відбуваються. До слова, батько розповідав, як ще за Польщі тут, на наших землях, чи  не найшанованішою людиною був землевпорядник: він приїздив на таких конях і на бричці, яких не було ні в кого.

Для підготовки кваліфікованих фахівців-землевпорядників сьогодні ми маємо  сучасну модернізовану матеріальну базу: скажімо, на початку року відкрили єдиний у Західній Україні навчально-практичний центр із землевпорядкування, який є основою для проходження практики майбутніх землевпорядників 8 навчальних закладів західного регіону.

Поглибити набуті в коледжі знання нашим випускникам допомагає ступенева освіта: маємо угоди на співпрацю з вищими навчальними закладами III-IV рівнів акредитації. Скажімо, землевпорядники продовжують навчання в Національному університеті «Львівська політехніка», а правознавці — у Львівському національному університеті імені Івана Франка та Харківській юридичній академії. Втім, цього року Міністерство освіти майже 100-відсотково віддало державне замовлення Харкову. Я з величезною повагою ставлюся до Харківської юридичної академії, але ж вважаю, що в західному регіоні теж повинен бути базовий навчальний заклад. Друге: нині активно мусується думка, що в системі АПК не повинно бути спеціальності «Правознавство». Категорично з цим не погоджуюсь: для юридичного супроводу ринку землі знаєте скільки юристів знадобиться?  Інша річ — знайти стимули, щоб закріпити цих молодих спеціалістів у селі. Оце вже, як кажуть, справа державної ваги.

Василь БОРИС, 
викладач економіки 
Стрийського аграрного коледжу
Львівського аграрного  університету:

— Гадаю, нам потрібно безпосередньо «прив’язати» закон «Про ринок земель» до розвитку сільських територій. Ви ж подивіться: село старішає, вимирає! Обов’язок держави — знайти для землі такого інвестора, який дасть імпульс для розвитку села. Адже саме Україна визначена Організацією Об’єднаних Націй як одна з п’яти держав, що рятуватимуть світ від продовольчої кризи. Тобто ця неоціненна за своїм значенням місія покладається на багатостраждальне українське село. Хіба це не сигнал для його модернізації? Тому, як на мене, потрібно відкрити ринок землі й для іноземних інвесторів: безперечно, виписавши для них відповідні умови. Адже внутрішні інвестиції на село, на превеликий жаль, не йдуть. Раніше розвитком сільських територій опікувалися  господарства: вони будували дороги, школи, дитсадки. Тепер фермери, як і інші господарі, часто-густо йдуть у тінь: за деякими оцінками, вже до 80% української економіки працює в тіні. Що далі?                 

Олександр ПИЛИПЕНКО, 
студент-землевпорядник 
Рівненського державного 
аграрного коледжу:

— У проведенні земельної реформи маємо, як мовиться, брати на озброєння досвід західних держав, вчитися на їхніх помилках (щоб не вчитися на своїх) і перевищувати їхні досягнення. До речі, серед усіх розвинених країн ринку землі немає хіба що в Ізраїлі та Китаї, але їх система господарювання або комуністична, або ж близька до неї.

Втім, боюся, що мріям про багате українське село не дадуть змоги втілитися в життя корумпованість влади та низька правова культура селянства, для якого, здавалося б, і проводиться реформа. Адже в нашій країні закони зазвичай діють лише для бідних, багаті ж завжди знаходять можливість їх обійти. Ось я й побоююся, щоб селяни, як і 200 років тому, не почали працювати на пана. Тому скажу так: спочатку — правова держава, а вже потім — земельна та всі інші реформи. Бо раціональне зерно реформ має впасти у правовий грунт.