Новорічна магія все-таки існує. Щойно чернігівці встановили в центрі міста різдвяний майданчик, як уперше за всю зиму випав глибокий сніг. На центральній Красній площі неподалік головної ялинки  засяяв золотавими барвами дідух, або, як його називають на Поліссі, зажин. Здалеку жмутки вусатих колосків нагадують Дерево життя. І повіяло чимось казковим… А тут ще й дві бабусі у квітчастих хустках у спогади поринули. Закрутилася снігова пороша з вітром, являючи світові різдвяні картинки із колоритними звичаями українського народу.

…Дядько Григорій пішов до сусідів із куркою. Скільки разів він виганяв цю зозулясту потороч із грядок і клумб, а вона ніби збиткувалася — у курник переселилася. А тут тобі святки на порозі, потрібно повернути все чуже і те, що самі іншим позичали, забрати. Така поліська традиція — з діда-прадіда.

Фото автора

Сусіди метушилися у передсвяткових клопотах. У світлиці вже були розвішані квітчасті рушники, на яких вишиті півні заходилися в чутному лише їм самим кукуріканні. Великий стіл для родинних частувань було заслано святковою скатертиною. Господар саме обкручував перевеслом збережений після жнив житній сніп із кількома віхтиками пшениці, ячменю та  вівса. Він стоятиме на покуті, ніби бравий парубок, як символ  достатку і добробуту в родині.

Господиня тримала, обмотавши фартушком, новенький горщик із кутею, яку в багатьох населених пунктах Чернігівщини традиційно готують із ячменю. Посудина має бути обов’язково новою, символізуючи новий рік і нове щастя. Перш ніж заправити цю першу страву різдвяної вечері узваром, сусідка покрутила горщиком навпроти вікна, придивляючись: піднялися зерна через вінця чи запали вниз. Піднялися! — зраділа. Отже, за прикметою, буде добра з надлишком — і в полі, і в коморі.

Передавши зозулясту перебіжчицю з рук у руки, дядько поспішив додому, оскільки побачив високу кумову постать. Кум приніс позичений кілька тижнів тому рубанок, з допомогою якого віддав данину ще одній традиції — полагодити до зимових свят віз і сани. Запросив кума до господи, але той, пообіцявши навідатися завтра, поспіхом попрошкував додому, щоб зустріти Святвечір у родинному колі.

У світлиці біля накритого столу діти з нетерпінням чекають моменту, коли можна буде кликати Мороза кутю їсти та не морозити жита-пшениці й усякої пашниці. Кинувши пильним оком по всіх закутках, мати демонстративно винесла з хати віник. Тепер упродовж усіх свят в оселі не підмітатимуть.

На хвильку всі затихли, ніби пропускаючи крізь себе урочистість святкового надвечір’я. Незабаром, скуштувавши всі дванадцять страв, підуть змагатися із зимовим холодом колядники. Загупають під вікнами прудкі ноженята, зазвучать тоненькі голосочки, віншуючи господарів, їхніх дітей і навіть худібку.

Господиня вмощує біля куті книш — хлібину, увінчану зверху маленькою хлібинкою, призначеною душам предків. Ось і Святвечір на порозі.