«Урядовий кур’єр» отримав цей матеріал від очевидця подій. Заради безпеки автора-журналіста ми його розповідь публікуємо під псевдонімом.
— Чули? Марія розповідала, що її хлопець та сусідські дітлахи вже перестали у війну гратися. Ще недавно, понатягавши на обличчя чорні маски, як навіжені гасали у дворі із саморобною зброєю. Ці непосиди навіть стару альтанку перетворили на блокпост! Але тепер у них нова гра — у роззброєння та перемир’я…
— А мої! Недавно дивлюся — у школу почали бавитися! Схоже, вже скучили за уроками. Старший ще нічого, а молодший дедалі частіше до свого портфелика заглядає і мало не щоранку питає: «Мамо, а з нашою школою нічого не трапилося?..»
Та дослухати діалог, свідком якого вранці став на базарі у Слов’янську, не вдалося. Неподалік з’явилися кілька озброєних у плямистій уніформі та балаклавах, і жіночки «від гріха подалі» мовчки пішли у протилежний бік. Розпочинався черговий день «гарячої точки» і «центру сепаратизму», як звуть тепер донедавна тихе містечко.
Сепаратистами не народжуються
Що ще кілька місяців тому ми знали про Слов’янськ? Місто було відоме як центр солеваріння (за однією з версій, князь Ігор 1185 року йшов на Тор по сіль). Було воно форпостом оборони християнських поселень від нападів кримчаків та ногайців із 1645-го по 1783 рік, бальнеологічним курортом, першим залізничним вузлом на Донеччині і центром керамічної й хімічної промисловості, енергетики, машинобудування. У 1927 році в Слов’янську створили перший в Україні аероклуб, 12 вихованців якого під час війни стали Героями Радянського Союзу, а М. І. Сімейко цього високого звання удостоєний двічі. Свого часу трудова слава Хімпрому, Словважмашу, Бетонмашу, СЗВІ, АІЗу, керамічного комбінату гриміла на весь колишній Союз.
Прикро, але тепер в Україні та за її межами Слов’янськ здебільшого знають як центр сепаратизму. І справжня трагедія — те, що місто, відоме жорстокими боями з німецько-фашистськими загарбниками у роки війни, цієї весни знову стало ареною збройного протистояння. Чому саме Слов’янськ? Перейматися цим закономірним запитанням у слов’янців був час у перерві між автоматними й кулеметними чергами, вибухами мін тощо. І більшість із земляків змушені визнати, що тут створилися дуже сприятливі умови для втілення сценарію, писаного далеко за межами міста, що і відбувалося у всіх на очах.
Ні для кого не секрет, що місцеві представники Компартії боролися проти незалежності України та за відновлення СРСР ще в перші роки молодої держави. А торік восени тутешні комуністи чинили шалений опір намаганням недавніх керівників України (своїх земляків, до речі) уникнути енергетичної залежності від Росії. Боролися проти видобутку сланцевого газу, значні поклади якого розвідано на території Донецької й Харківської областей. Тут таке почалося! Компартійці на чолі з Анатолієм Хмельовим розгорнули масштабну кампанію: влаштовували мітинги й демонстрації, вдавалися до перекриття траси Київ — Харків — Довжанський та навіть штурму будівлі райдержадміністрації. Через ЗМІ й персональні послання дії «захисників природи» стали відомі не тільки Україні. Навіть Путін висловив стурбованість планами України видобувати сланцевий газ поблизу кордонів Росії.
А після подій на столичному Євромайдані тутешні «патріоти» ще активніше виступали за приєднання до сусідньої країни: найдужче старалися компартійці, які збирали підписи під листами Путіну із проханням узяти Донеччину під свою опіку. Російські ЗМІ роздмухували сепаратистські настрої, а військові інструктори-радники здійснювали постановку «народного повстання» за кримським сценарієм. Та якщо у Криму з обох боків діяв наказ «Не стріляти!», то в Слов’янську вже першого дня захоплення влади «зеленими чоловічками» 12 квітня загинули люди. Проголошений на проросійському мітингу «мером» Слов’янська В’ячеслав Пономарьов разом із головою компартійної координаційної ради Анатолієм Хмельовим оголосили про заборону діяльності ВО «Свобода», партії «Батьківщина» та деяких інших, ввели комендантську годину. А ще представники «нової влади» закликали повідомляти про тих, хто «говорить щирою українською».
Навіть з праски «Гаваріт Масква!»
Віднедавна традиційне «На добраніч!» — для слов’янців не просто елемент ввічливості, а й щире побажання, щоб ніч була спокійною і тихою. Нічого дивного — на руках у населення чимало зброї, використати яку в багатьох руки сверблять саме вночі. А протистоять так звані «самооборонці» завше одному й тому самому лютому «ворогові №1». Якось після однієї нічної стрілянини на околиці розмовляв телефоном із давно знайомою і шанованою людиною. «Вбили двох наших і чотирьох з «Правого сектору»! — емоційно ділилися новиною на тому боці. Такий поділ на «наших» та інших, якими лякають місцевих, — на жаль, звичний. Адже мотивуючи необхідністю захищати місто від «Правого сектору», «бандерівців», «фашистів» тощо, сепаратисти не тільки перекрили в’їзди, а й перетворили захоплені будівлі СБУ, міліції та міськради на фортеці, оточені барикадами з бетонних блоків, мішків із піском та автомобільних шин.
А ще слов’янці нині перебувають в очевидній інформаційній облозі. Засилля закордонних голосів важко заперечити. «Навіть коли праску вмикаю, то вона голосно промовляє: «Гаваріт Масква!» — сумно жартує мій сусід. Справді, городян тривалий час щедро «годують» дуже однобічною інформацією. А деякі мас-медіа подекуди, даруйте, городять таке, що слов’янці починаються замислюватися: може, йдеться про якийсь інший Слов’янськ? Проте дивуватися цьому нічого, адже місцеві газети не виходять, а обласні та центральні сюди майже не потрапляють. Пошту з Донецька, навіть якщо автомобілі з нею пропустять крізь блокпости, місцеві листоноші бояться розносити, бо вулицями вештаються озброєні люди у камуфляжі. Листоноша з українськими виданнями в сумці може перетворитися на «не нашого». А в цьому разі йому пряма дорога до підвалів управління СБУ, через які вже встигли пройти десятки українських військових і правоохоронців, журналістів, спостерігачів ОБСЄ, рядових патріотів. Декого вдалося звільнити чи обміняти, а дехто ще й нині перебуває там.
Зайве казати, що жителі міста по-різному ставляться до подій, внаслідок яких Слов’янськ став відомий далеко за межами України. Одні вважають, що цілком нормально живуть, а у майбутньому житимуть ще краще і такі перспективи вбачають тільки «під крилом» Росії. А нинішнє «мирне» життя, скаржаться вони, іноді стає небезпечним тільки через… провокації українських військ, які чогось час від часу влаштовують стрілянину. Поширені серед такої публіки й повідомлення «ситцевого радіо» про мінометний обстріл сонного міста чи про напад бійців Нацгвардії на автомобіль із мирними жителями, де вояків (який жах!) не зупинила навіть присутність малолітніх дітей. Тобто вміле маніпулювання і цинічне перекладання з хворої голови на здорову таки дається взнаки.
Домогосподарки проти гелікоптерів?
Реалії «мирного» життя міста, до яких поступово звикають його жителі, такі: бойовики перекривають рух на залізниці (потяги змушені змінювати маршрути, а електрички, якими містяни звикли їздити на городи, тимчасово не ходять). На тривалий час повністю було зупинено громадський транспорт, оскільки дороги перекрили барикадами чи просто спиляними деревами. Призупинилася робота державних установ, з яких брутально зірвали державні прапори, десятки підприємств і організацій, навчальних закладів і дитячих садків. Деякі магазини, серед яких і продуктові, також були змушені призупинити роботу. Виникали навіть перебої з постачанням хліба, але нині, оскільки у місті працює свій хлібокомбінат, працівники ПАТ «Хліб» навчилися долати перешкоди на вулицях і вчасно доставляють свою продукцію в магазини. Також за непростих умов «на висоті» виявилися комунальні служби, які безперебійно забезпечують житлові квартали електроенергією, газом та водою.
Місячний «ювілей» нової влади збігся із так званим референдумом. Його результати були прогнозованими, і невдовзі в міській виборчій комісії заявили, що проголосувало 72,1% виборців, із яких 97,5% сказали «так» незалежності так званої ДНР. Слов’янці розуміють, що цифри зовсім не відповідають дійсним. А річ у тому, що більшість жителів міста навіть не знали, де їхня дільниця. Приміром, мешканці нашого будинку завжди голосували у Центрі дитячої та юнацької творчості. Тепер цей будинок заблоковано, оскільки він навпроти приміщення СБУ. А що потрібно було йти голосувати в ПК ім. Леніна, дізналися аж наступного після референдуму дня.
Навіть якщо припустити, що голосували всі росіяни (а їх у Слов’янську 30%) і якась дещиця зневірених у діях влади українців, то лише третина населення могла сказати «так» так званій ДНР. А що далі? Адже люди бачать, що в її самостійність і перспективність не вірять навіть її організатори, тому й повторюють як закликання: «Путін, допоможи!..»
До речі, про «братську допомогу». Дуже помітно, що наше місто враз уподобали брати-слов’яни. Іноді складається враження, що тут відбувається з’їзд представників чи не всіх губерній сусідньої країни. Принаймні від озброєних людей доводиться чути різноманітні «говори», притаманні представникам різних куточків Росії. На офіційному рівні це також ні для кого не дивина: СБУ встановила особу керівника російської диверсійної групи, що діє у Слов’янську, — це громадянин сусідньої держави офіцер підрозділу спеціального призначення ГРУ Ігор Стрєлков. Жителі міста також свідчать, що на власні очі бачили біля блокпостів озброєних чеченців. А «нова влада» тим часом здебільшого запевняє, що місто від «фашистів» охороняє виключно місцеве «Народне ополчення Донбасу». Звідси й нові зразки усної народної творчості: в місті та за його межами переповідають анекдот про те, що будь-яка домогосподарка Слов’янська запросто володіє російськими переносними зенітно-ракетними комплексами (реакція на збиті тут два вертольоти, внаслідок чого загинули двоє пілотів і один поранений потрапив у полон).
…Життя міста, яке перетворилося на своєрідний полігон, де апробовують цинічний сепаратистський сценарій, важко назвати нормальним, але кожна добра справа додає впевненості, що все теперішнє недовговічне і його невдовзі слов’янці згадуватимуть як страшний сон. Одна з подібних недавніх акцій — у парку культури і відпочинку працівники місцевих ЗМІ висадили 30 саджанців горобини. Тут нарешті реалізували давній намір створити алею пам’яті директора місцевої телекомпанії «ТОР» Ігоря Александрова, якого влітку 2001 року вбили за журналістську діяльність.
А тим часом.Жителі Слов’янська залишаються заручниками дуже непростої ситуації. У ніч на вівторок вже звично тут гриміли постріли з автоматичної зброї та вибухали гранати. Внаслідок обстрілу на вулиці Енгельса зазнали пошкоджень кілька приватних житлових будинків, у яких ночували люди. Ще раніше слов’янці вирішили «розконсервувати» міське бомбосховище, а в приватному секторі облаштовують під сховища погреби.
Олександр ТОРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+