Україна має всього двох знаних науковців, які переступили 100-річний рубіж життя і активно працюють: президента НАН України Бориса Патона і професора Національного університету біоресурсів і природокористування Бориса Драганова.

Саме про Бориса Драганова, який днями відзначив 100-річчя, наша розповідь.

Поки сім’я ще разом…

Улітку 1920 року в селі Татар-Копчак (Молдова) у сім’ї вчителів місцевої школи Харлампія та Олександри Драганових народилися близнюки Борис і Гліб. Змалечку брати виявляли інтерес до математики. Саме цим і було зумовлене рішення батьків пере­їхати до міста Бендери, щоб діти мали змогу навчатися у відомому ліцеї фізико-математичного напряму ім. Штефана чел Маре. У 1939 році, коли хлопці на відмінно закінчили навчальний заклад, Бессарабію за пактом Молотова — Ріббентропа було приєднано до Радянського Союзу. Батьки, ще не знаючи, яка тяжка доля очікує на всю сім’ю, сприйняли це з радістю.

У вересні 1940 року кілька здібних молодих випускників ліцею, серед них Борис і Гліб, стали студентами Одеського індустріального інституту, більшість із яких пізніше перебралася в Інститут інженерів морського флоту — один із найавторитетніших на той час технічних закладів країни. Майбутнє видавалося прекрасним.

Та однієї червневої ночі 1941-го до батьківської хати заявилися люди у формі: старших Драганових заарештували. І не тільки їх. Тієї ночі з Бессарабії депортували майже 30 тисяч осіб.

— Батьки завжди були далекими від політики, — пригадує Борис. — Татова провина перед сталінським режимом була лише в тому, що він був прекрасним учителем, а репресіям підлягали найкращі представники інтелігенції. Його заслали до табору в Івдель (Сибір) на лісорозробки, маму — на поселення в Ханти-Мансійськ. По війні батька відправили на поселення в Казахстан, куди згодом дозволили перебратися і мамі. Так після довгої перерви вони знову були разом. А після реабілітації у 1956 році батьки повернулися в рідні краї, де вчителювали, до чого, попри всі життєві випробування, і прагнули.

Братів від арешту врятував випадок: у ту ніч їх не було вдома. А ще за тиждень розпочалася німецько-радянська війна, яка розлучила всю сім’ю на багато років.

Майже 70 років Борис Драганов (ліворуч) віддав Національному університету біоресурсів і природокористування України. Фото надав автор

У дзеркалі долі

У січні 1945 року Борис Драганов з відзнакою захистив дипломну роботу, про яку навіть написала «Правда» — головна газета СРСР, і отримав рекомендацію в аспірантуру. Та спочатку юнак рік відпрацював конструктором на судноремонтному заводі в Одесі, а вже потім його зарахували аспірантом кафедри парових машин Одеського інституту інженерів морського флоту, де він захистив кандидатську ди­сертацію. Незабаром йому запропонували посаду головного конструктора управління Дунайського судноплавства, конструкторське бюро якого виконувало замовлення військово-морського флоту СРСР. Ця робота стала для Бориса Драганова школою для розв’язання практичних інженерних завдань і корисною в подальшій педагогічній і науковій діяльності доцента Київського сільськогосподарського інституту. Відтоді майже 70 років науковець віддав Національному університету біоресурсів і природокористування України.

Борис Драганов неухильно набував авторитету: 13 років очолював раду з навчальної літератури з теплотехніки Міністерства вищої освіти СРСР, тривалий час був членом президії ради з двигунів внутрішнього згорання, членом ради з теплових двигунів при комітеті з науки і техніки ради міністрів колишнього Союзу, створив кілька наукових шкіл і став хрещеним батьком у науці двох докторів і 16 кандидатів наук. Як видатному вченому йому  присуджено довічну стипендію Президента України.

У 1995-му професора Драганова обрано академіком Міжнародної академії холоду (Нідерланди), а ще за два роки — академіком Академії наук вищої школи України. Нині Борис Драганов поєднує роботу на кафедрі теплоенергетики НУБіП і провідного наукового співробітника Інституту технічної теплофізики НАН України, співпрацює в галузі нетрадиційних джерел енергії і методів оптимізації енергетичних систем з ученими Берлінського технічного, Бухарестського політехнічного університетів. Саме цей румунський виш став точкою, де життєві лінії братів знову перетнулися.

— Звісно, я шукав Гліба. І навіть дізнався, де він і що він, — ділиться сокровенним Борис Харлампійович. — Та коли тобі у «компетентних органах» заявляють, щоб облишив цю справу, то за радянських часів не дуже ослухаєшся. Але час настав, і ми зустрілися. На жаль, Гліба вже немає з нами.

Лінія долі Гліба Драганова, який опинився в Румунії, а тому і прізвище його в науковому світі звучить інакше — Драган, як у дзеркалі відображає життєву стежку брата-близнюка. 1946 року також з відзнакою закінчив Тимішоарський політехнічний інститут, працював на виробництві, де обіймав високі посади, активно займався наукою і викладацькою роботою, зокрема в Бухарестському політехнічному університеті, де став професором, академіком НАН Румунії. І не тільки її: за видатні наукові досягнення Гліба Драгана було обрано дійсним членом академій різних країн, нагороджено бронзовою медаллю Академії наук США ім. Альберта Ейнштейна, а його прізвище внесено у світові каталоги.

На одній з міжнародних конференцій улітку 1985 року в Румунії брати нарешті зустрілися. Вони сиділи поруч за столом президії, і організатори дивувалися, настільки у свої тодішні 65 близнюки схожі: і в дзеркалі життя, і в дзеркалі науки. 

Валентин ОБРАМБАЛЬСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»