110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОРНІЙЧУКА
ПОГЛЯД. Хоч як це парадоксально, однак саме завдяки возвеличеному за життя і нещадно зганьбленому після смерті придворному драматургу не згинула в забуття одна із найтрагічніших і неоднозначніших сторінок нашої спільної із Росією історії — знищення за наказом Леніна Чорноморського флоту, що підлягав передачі Україні. Причому тим, хто досі переконаний, що п’єса «Загибель ескадри» Корнійчука — це талановито написана ода партії більшовиків і диктатурі пролетаріату, як це десятиліттями втовкмачували радянським громадянам, варто заново перечитати твір.
Насправді драматургу вдалося відобразити промовисті деталі грядущого червоного народовладдя — від розстрілу в трюмі корабля навіть без подоби хоч якогось суду моряків, які «агітували повернути ескадру назад», до наказу самопризначеного комісара флоту: «Навести мінні апарати на тих, хто підніме жовто-блакитний прапор». Не менш промовиста деталь, що прихильниками української незалежності постають моряки-командори, тобто досить освічені артилеристи, тимчасом як на боці більшовиків — кочегари, у роботі яких найважливіші фізична міць та витривалість.
Та справжнім відкриттям стане заклик, що завдяки Корнійчуку лунав із тисяч театральних сцен: «Центральна Рада просить вас згадати, хто ви… Ви ж українці — сини степів золотих, нащадки славних лицарів Великого Лугу, що колись Чорне море на байдаках проходили й славу здобули на цілий світ. А тепер ви… Хто з вас піде проти своєї історії?»
То що ж тоді «Загибель ескадри»: ода більшовицькому беззаконню чи реалістичне відображення історичних подій, пов’язаних із відродженням національної самосвідомості українців, які нарешті відчули себе не «південним народом великої Росії», як трактує їх один із персонажів п’єси — колишній царський адмірал, а народом самостійної України? І хто такий Олександр Корнійчук — злий геній української літератури чи одна із численних жертв тоталітарної системи, де талант вимушений був служити партії або загинути?
Начебто добре відомо, що слава драматурга поширилась з перемоги «Загибелі ескадри» на Всесоюзному конкурсі п’єс, куди надійшло понад 1200 робіт. Однак насправді за його підсумками першу премію вирішили взагалі не присуджувати. Отож Корнійчук став призером другого рангу, а його нагороджену драму впродовж року ризикували ставити лише на сцені Київського театру ім. І. Франка.
Переможна хода п’єс Корнійчука розпочалась у 1934 році із фактично всесоюзних прем’єр його «Платона Кречета» на десятках театральних сцен. Нині залишається лише дивуватись мужності автора, який у творі відверто знущається над насадженням партійно-діалектичного підходу навіть у лікуванні туберкульозу, та прозорливості митця, який уже відчув серцем загрозу великого терору, відголоски чого тривожно звучать у п’єсі.
Непересічний талант Корнійчука не залишився поза увагою Сталіна. Достеменний факт, що в іскрометній і начебто абсолютно позапартійній комедії «В степах України» рукою кремлівського горця дописано кілька фраз. Цілком вірогідно, що саме прихильність вождя врятувала великого драматурга від лап органів, заодно перетворивши Корнійчука в одного з ідолів радянської епохи.
Та незалежно від ставлення кожного з нас до його творчості п’єса українця «Фронт» увійшла якщо не до історії літератури, то до літопису боротьби з нацизмом. Жодний інший драматичний твір не друкували у повному обсязі на сторінках газети «Правда». Обумовлено це тим, що після провальних катастроф у війні особовий склад Червоної армії перестав довіряти генералітету, а драма «Фронт» стверджувала, що на зміну недолугим воєначальникам вже прийшла нова генерація, здатна керувати військами по-сучасному.
Про роль «Фронту» можна судити із надісланої особисто Сталіну телеграми, в якій один із маршалів, відряджених у діючу армію, вимагав: «Драматурга «Фронту» розстріляти. Того, хто дозволив друкувати, судити військовим трибуналом». Не менш промовиста відповідь верховного головнокомандуючого: «Вивчайте «Фронт» — краще воювати будете. Сталін».
Нині ставлення до Корнійчука, на відміну від не менш одіозного Павла Тичини, вкрай негативне. Утім, про літераторів слід судити насамперед по їх творах. Згадаймо, як навіть у сільських драмгуртках при клубах ставили не п’єси про Леніна, а українську дореволюційну класику і драми Корнійчука. Тож чи не варто перечитати «Загибель ескадри», «Платона Кречета», «Пам’ять серця», щоб потім укотре не шкодувати про швидкий і неправий суд?
110 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ САВИ МОРОЗОВА
Темна справа більшовиків-експропріаторів
КРИМІНАЛ. Крім Станіславського і Немировича-Данченка, не менш важливу роль у становленні знаменитого Московського художнього академічного театру (МХАТу) відіграв промисловець і меценат Сава Морозов, чиє ім’я зазвичай згадують лише у зв’язку із фінансуванням ним більшовицької партії. Тим часом серед 28 тисяч рублів, що становили початковий капітал заснованого у 1898 році «Товариства загальнодоступного театру», вклад видатного філантропа становив 10 тисяч рублів. Більше того, коли результатом першого театрального сезону стали збитки на 46 тисяч рублів, Сава Морозов відшкодував ці втрати, цим урятувавши майбутній МХАТ, та додатково вніс ще 10 тисяч рублів.
Загалом за перші чотири роки роботи театру меценат пожертвував на новий заклад культури 200 тисяч рублів та витратив 300 тисяч рублів на придбання і перебудову для театральних потреб нині легендарної будівлі. Тож вона змогла приймати водночас 1300 глядачів, що перетворило МХАТ у загальнодоступний заклад.
На жаль, захоплення Морозова театром стало фатальним для нього, бо на грошовитого магната поклала око артистка Андрєєва, яку Ленін називав «товариш Феномен», а товариші по партії дали не менш влучні клички Стріла і Маруська. Саме під впливом цієї жінки, інтереси якої не обмежувались меркантильними бажаннями та прагненням головних ролей, Морозов з 1901 року став фінансувати більшовицький рух. Як проговорився Максим Горький у часи розладу з Леніним, нелегальну газету «Іскра» видавали та завозили з-за кордону до Росії саме за кошт капіталіста-мецената. Причому його витрати аж ніяк не обмежувались 24 тисячами рублів на рік, як згодом стверджуватиме «буревісник революції».
До речі, Горький своїм світовим визнанням певною мірою завдячує Морозову, який на вимогу Андрєєвої добився постановки на сцені МХАТу п’єс «Міщани» і «На дні» тоді ще драматурга-початківця. Подяка не забарилась: наприкінці 1903 року зрадлива коханка проміняла Саву на Максима Горького, ставши його цивільною дружиною. Не меншим ударом для занадто довірливого спонсора більшовиків став організований ними у лютому 1905 року страйк на підприємствах Морозова. Робітники вимагали збільшення зарплати на третину, 8-годинного робочого дня та виплат дивідендів нарівні з акціонерами товариства.
Не зайве згадати, що Морозов дотримувався принципу «як люди живуть, так вони і працюють». Отож у цехах його підприємств було й найсучасніше обладнання, і потужна вентиляція, і максимальна площа вікон — тобто належні умови праці для робітників. При прийомі на роботу перевага віддавалась сімейним, яких розселяли у «казармах», що мало чим поступались сучасним гуртожиткам: окремі кімнати для родин, парове опалення, загальні кухні, пральні, душові. Діяли безкоштовні лікарні та загальнодоступні бібліотеки, навіть гуртки художньої самодіяльності.
Отож непомірні вимоги страйкарів Морозов сприйняв з образою, а відтак — відмовив більшовикам у подальшій фінансовій підтримці. За офіційною версією підприємець покінчив життя самогубством. Однак чимало дослідників вважають, що його застрелили більшовицькі емісари. Причому з цілком меркантильних інтересів, бо Морозов застрахував своє життя на 100 тисяч рублів, отримати які у випадку своєї смерті нерозважливо довірив актрисі Андрєєвій. Не гріх згадати, що навіть знамениті Горки, відомі під назвою Ленінських, є власністю Сави Морозова, експропрійованою більшовиками.
110 РОКІВ ЦУСІМСЬКІЙ БИТВІ
У пролетарів Вітчизни немає…
ПАРАЛЕЛІ. Більшості з нас події російсько-японської війни 1904—1905 років видаються чужими і далекими, хоч насправді серед селян, мобілізованих для відстоювання інтересів Росії на Далекому Сході, було чимало українців. До речі, саме тоді більшовики-ленінці, на переконання яких у пролетарів вітчизни немає, почали отримувати кошти від Японії на підривну діяльність проти власної країни. Причому, судячи з дій нинішніх комуністів, їхня вірність найгіршим ленінським принципам непідвладна часу.
Розгром російського флоту під Цусімою долив оливи в полум’я революції, розпалюваної більшовиками за японський кошт.
75-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАЙХО КОКІ
Великий Птах всенародної біди
УКРАЇНСТВО. Так само як для європейців символом спортивної слави є брати Клички, у Японії гордяться легендарним борцем сумо Тайхо Кокі, який єдиний в історії 12 років поспіль перемагав усіх суперників у змаганнях найвищої категорії. Утім, справжнє ім’я атлета — Іван Боришко, а його доля — сумний приклад того, чим обертаються для простих людей імперські амбіції вождів.
Батько спортсмена — один із мільйонів українців, які на початку ХХ століття переселились на Далекий Схід, де наші земляки утворили нині винищену й асимільовану громаду Зеленого Клину — свою міні-Україну на краю континенту. Рятуючись від більшовицького терору, уродженець Харківщини Боришко переїхав на тоді ще японську половину острова Сахалін, де пов’язав свою долю з японкою Ная Кійо.
У роки Другої світової війни через російське походження українця запроторили до японського концтабору, а після розгрому Японії — вже до сталінського ГУЛАГу. Не менші випробування випали на долю дружини, від якої відреклись рідні через її одруження з іновірцем і ворогом. Отож біографія Великого Птаха, як перекладається з японської ім’я сина українця і японки, лише крупинка великої трагедії, яку слід досліджувати й пам’ятати.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+