«Я вишила долю собі сама…» Саме так, перефразовуючи Ліну Костенко, каже про себе молода вишивальниця з Рівного Юлія Гончарова. А може, навпаки, доля надійно взяла її за руку і привела в неповторний світ вишивки, бо знала: з неї будуть люди.

Юлія народилася й виросла в Рівному, закінчила «англійську» ЗОШ №15 і подала документи на іноземну філологію Рівненського державного гуманітарного університету. Але не пройшла за конкурсом із 15 претендентів на місце. У службі зайнятості їй запропонували піти на курси вишивальниць: відома майстриня народної творчості Орися Рябунець саме формувала групу. Юля вирішила мати в руках ремесло. До університету вже заочно вступила через рік і таки отримала диплом учителя англійської, хоч за фахом так і не працювала жодного дня. Та Рівненський гуманітарний став її життєвою гаванню: дубенчанин Олексій Гончаров, із яким поєднали серця, навчався з Юлею в одній групі. Спочатку в них народилася Марійка, а за рік — Олександра.

— Звісно, що всю себе я віддавала дітям, — розповідає Юлія. — А щойно випадала вільна хвилинка, вишивала то серветку, то рушник: одяг ще був для мене недосяжним. Далі ускладнила для себе завдання: пригадала, що розповідала нам про поліську вишивку Орися Рябунець, не пошкодувала грошей на книжку «Історія української вишивки», замовила інші видання. А ще на допомогу прийшов інтернет: саме тут знайшла однодумців з різних куточків України, які прагнуть відродити народне ремесло.

Тепер вона годинами може розповідати про особливості української вишивки в різних місцевостях: модна нині борщівська сорочка важить до 3 кілограмів, бо вишита вовною,  але й коштує до 2 тисяч доларів.

— Саме до поліської вишивки я приросла душею: у ній закодована архаїка, енергетика така потужна, що дух перехоплює. Її не сплутаєш із жодною іншою: вона неодмінно геометрична, навіть троянди тут зашито в ромби чи квадрати.

Особливою енергетикою насичений рушник, який Юля вишила під час Майдану. Він, каже, чоловічий, у ньому переважають чорні кольори. Останній стібок ліг на полотно 22 лютого 2014-го — і цим усе сказано: вона просто вилила в ньому всі тривоги за долю України, свої та інших матерів недоспані ночі. Символічно, що саме 2014-го молода майстриня народної творчості Юлія Гончарова стала стипендіаткою Президента: той рушник взяв за душу Катерину Приймачук з обласного центру народної творчості, яка й запропонувала її кандидатуру.

А в 2015-му на захист своєї незалежності Україна покликала її чоловіка Олексія. «Не я, то хто?» — коротким запитанням відповів на її повні сліз очі. «Я чекатиму і… вишиватиму тобі сорочку», — якось саме собою вирвалося в Юлі. Вишивка бодай трохи відволікала жінку від настирливих думок про передову, адже Олексій служив у Луганській області. Це була поліська сорочка білим по білому: кожен стібок лягав на полотно з тугою та надією лебідки, яка чекала на свого лебедя. Одного разу навіть побачила його в новинах — відлягло від серця.

Якесь чуття підказувало: він неодмінно повернеться живим, треба тільки вірити! Так і сталося: перед самісіньким цьогорічним Великоднем на поріг рідного дому ступив Олексій. Юля з трепетом піднесла йому сорочку: білосніжну, як їхнє чисте кохання, з надпотужною енергетикою надії. І сама вдягнула власне творіння. Так вони й поїхали до батьків Олексія у давнє Дубно. Олексій переконаний, що його врятувала Юлина сорочка, яка стала і оберегом, і генетичним кодом.

У маминих вишиванках і дівчата, які співають у народному ансамблі «Веснянка», а старша Марійка ще й на сопілці грає.

— Моя сорочка є в Китаї, рушник — в Америці, український стрій — у Норвегії, сукня — в Італії, — не без гордості називає власних «послів» у різних куточках земної кулі майстриня. — Англійська теж мені неабияк прислужилася для спілкування. Але всіх, кого тільки можу, переводжу на українську, бо кращої мови у світі немає!  Нещодавно мій рушник поїхав і до Москви: хочу, щоб він став символом миру.