22 березня відзначаємо Всесвітній день води, а 23 березня — Всесвітній метеорологічний день. Те, що вони стоять у календарі поряд, невипадково. Від погоди і клімату залежить наявність води у країні і, зрештою, наше життя.
Хто не чув про глобальне потепління? Підвищення температури помітне принаймні на переважній частині суші. Не оминуло воно й України. За період з кінця XIX століття температура у нас підвищилася приблизно на 2 градуси. Наскільки це багато, зрозуміло з такого: середня температура в Одесі на 2,5 градуса вища, ніж у Києві. Тож за останні 130—135 років територія України ніби змістилася на 350 км на південь. Це спричинило певні наслідки — позитивні й негативні.
До позитивних належить зменшення кількості палива на обігрів житла, менше вимерзання сільськогосподарських культур, змога носити легший одяг. Проте політики звичайно акцентують на негативних. Але ж могло статися навпаки — глобальне похолодання. Уявімо, що температура стає, як у сусідній Білорусі. Сніг лежить до середини квітня. Ні абрикосів, ні черешень, ні винограду. А головне — зовсім інша родючість ґрунтів. Про 60—70 мільйонів тонн зерна ніхто й не мріє.
Важливо й таке. Клімат в Україні незрівнянно холодніший, ніж загалом у світі. Не на 2, а щонайменше на 6 градусів. Тож з нинішніми темпами потепління можемо досягти середньої земної температури років за 400. Саме стільки потрібно часу, щоб температура в нас стала такою, як, наприклад, у Римі.
Усе це свідчить, що проблема потепління в Україні хоч існує, але не належить до найважливіших. Є й глобальніші.
Гостріша за глобальне потепління проблема з водою, точніше, з її кількістю, а особливо якістю. Суть проблеми не в тому, що води мало, а що мало на душу населення. Водні ресурси країни, якими найчастіше вважають обсяг річкового стоку, нерівномірно поширені на території. У Карпатах з одиниці площі формується в 50—100 разів більше річкової води, ніж у Херсонській області. Потреби ж мало не протилежні: найбільше її потрібно на півдні та сході.
Кілька років поспіль водність найбільших річок, зокрема Дніпра, істотно менша за середньорічну. Особливо маловодним був 2015-й — наймаловодніший після 1921-го.
Проблему нестачі води на півдні полегшує те, що саме сюди течуть найбільші річки країни: Дніпро, Дністер, Південний Буг. Там і нижня течія Дунаю. Отже, вода на півдні є, але часто далеко — за 100—200 км. Тож не випадково на півдні збудовано великі канали та зрошувальні системи. Саме завдяки зрошенню найсухіша в Україні Херсонська область може похвалитися аграрним виробництвом, зокрема вирощуванням овочів.
Забір води, звісно, позначається на водності річок. До того ж чималий об’єм випаровується з численних ставків і водосховищ. Як наслідок — водність Дніпра у гирлі зменшилася приблизно на 20%. А чимало степових річок, перегороджених численними греблями, фактично зникло.
Важлива для країни якість води. Значною мірою вона зумовлена вже згаданою невеликою кількістю на душу населення. Цю проблему ускладнюють великі матеріаломісткість і водоємкість матеріального виробництва. Прикладом може бути річка Інгулець, якість води в якій істотно змінилася внаслідок скидів із шахт і кар’єрів Кривбасу. Додатковий вплив чинять чорна металургія і супутні виробництва. Якість води залежить і від економічного стану країни. Традиційна нестача коштів не дає змоги будувати нові очисні споруди й модернізувати наявні.
Окремо слід говорити про далеко не європейське поводження з відходами. Скрізь дуже засмічені береги і не лише вони. Усе це зумовлює невисоку якість води. Проте саме цю воду доводиться споживати — іншої немає.
Звісно, що держава чимало робить у сфері водних ресурсів, але недостатньо. Змінюється водна політика. Раніше основну увагу приділяли якості води у джерелах водопостачання, зокрема на питних водозаборах. Екологічний стан самих водних об’єктів мало кого турбував, за нього ніхто не відповідав. Нині у зв’язку з гармонізацією вітчизняного законодавства із європейським увага до водних об’єктів має зрости. Найближчими роками планують розробити так звані плани управління річковими басейнами. Їх профінансують, і це дасть позитивний результат.
Як видно, зміни на краще відбудуться у майбутньому. Але ж ми живемо тепер! Тож невипадково увагу до річок та озер приділяють не лише державні інституції. Поступово набуває поширення громадський рух із прибирання берегів. Активнішою тут має бути і позиція місцевих громад, яким під силу ліквідувати стихійні звалища.
У будь-якому разі саме громадяни України мають навести лад на річках та озерах, а також на їх берегах. Це актуальніше, ніж боротися із глобальним потеплінням.
Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ,
доктор географічних наук,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+