Коли бачу на одному з телеканалів недоумкуватого Віталика з однойменного телесеріалу, ловлю себе на думці, що не здолаємо жодного «руського міра», маючи таких телегероїв. Навпаки — нашого придуркуватого героя долає навколишній «мір» з красивими, упевненими в собі російськомовними персонажами. На них не падає найменшої тіні неповаги, адже вони такі самі українці, точніше російськомовні артисти, які за гроші грають визначені їм ролі. 

Можливо, думка, що вони ллють воду на чужий млин, перебільшена. Але вони, самі про те не здогадуючись, допомагають висміяти українське, підкреслити свою «красиву» перевагу над карикатурним суржикомовним Віталіком. Як це творять і «дурномовні батьки» кіногероя, й інші подібні персонажі.

Звісно, справу можна повернути і так: мовляв, що тут поганого, коли висміюють, м’яко кажучи, засмічену українську мову? Не подобається — говоріть мовою Шевченка, а не пришелепкуватого Вітальки. Є телесеріали, де висміюють засмічену російську мову. То й що?

Воно так, але не зовсім, бо дуже очевидно, що «українськомовні носії» неповноцінні. Впадає в очі категорично...

А щодо засміченої російської, то її ніколи не демонструють на тлі літературної української мови. Відчуваєте різницю?.. Та й що це за виховання мистецтвом, безпосередньо якого тут немає і до якого більше запитань ніж відповідей?

Головне: кому потрібен такий «гумор», кого він смішить і що виховує? Упевнений, що нормальні люди вважають його не гумором, а глумом. Але мовчать. Бо на дурнуватих мало хто звертає увагу. Щоправда, українські діти, які дивляться телевізор, звертають. І не думається, що мають хоч якусь від того користь. Навпаки: деякі з них напевно не захочуть говорити українською мовою.

Ідея про головного українського героя-олігофрена не нова. На велику радість українофобів та інших твердників про українську меншовартість, її започаткував ще письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, який породив чудернацький образ придуркуватого Стецька у п’єсі «Сватання на Гончарівці».

І ось уже понад 170 років українські театрали ходять на Стецька з величезним задоволенням. Хоч, заради об’єктивності, ходять не таким уже й аншлагом. Але все-таки ходять. Тоді як в інших театрах, в інших країнах люблять зовсім інших головних героїв. Принаймні не телепнів.

Треба сказати, що українську літературу про Стецька завжди вітали приховані й неприховані недруги нашого народу. Вони, задоволено потираючи руки і посилаючись на Стецька і йому подібних, твердили про українську меншовартість як доконаний факт. Хоч як це гірко, але цю пісню співають і тепер. Наша телевізійна гуморна еліта на всіх каналах уживає українську мову лише для того, щоб зайвий раз підкреслити, що нею розмовляють якщо не придурки (це вже добре), то дуже відсталі й малокультурні люди.

Так само і в багатьох російських серіалах: ніби між іншим, створюють сюжети з «героями-українцями», яких показують в огидному вигляді мерзотників. І цю всю українофобію, так само як постійну проповідь української відсталості, через телеекран уже багато років нав’язують українцям.

На щастя, останнім часом дещо роблять для того, щоб зупинити шмагання українців в Україні. Точніше, щоб вони самі нарешті припинили таке чинити із собою.

Заборонити, руйнувати — можна. Та найефективніший спосіб подолати несправедливість — творити українську духовність. Справжню перемогу Україна здобуде не на фронтах з боями, а на фронті духовному. Коли на телеекрани прийдуть українські художні фільми, коли українською мовою видаватимуть книги, газети і журнали. Треба збагнути: якщо хочемо бути справді незалежними, маємо творити своє і бути іншими, а не частиною якогось чужого світу.

Насамкінець. Пригоди дурненького Віталика зовсім не безневинні, як це здається. Наступ на все українське триває на всіх напрямах — це видно неозброєним оком. Тож чому не надаємо цьому значення, не даємо належної відсічі? Невже подобається спостерігати, як із великого українського народу роблять Віталика?.. 

Григорій ЖУЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»