Передумовою вистави стало знайомство на сцені Майдану в грудні 2013 року актриси Ірми Вітовської з драматургом Павлом Ар’є, який понад шість років живе в Німеччині. Він і запропонував одній з найпомітніших українських актрис п’єсу «На початку та наприкінці часів. (Баба Пріся)». Після Москви, де її поставив Роман Віктюк, і Львова (в режисурі Олексія Кравчука) в Києві за неї взявся Стас Жирков. Вистава отримала комерційну назву «Сталкери».

Дійство починається зі шлягеру «Милий край». Таким є для 86-річної баби Прісі, її простуватої доньки Слави та онука з розумовими відхиленнями Вовчика покинуте людьми селище. У виставі ще двоє персонажів: корова-годувальниця Раїса і Батько, який втік із грошима якнайдалі від сім’ї та радіації. А ще Міліціонер як уособлення влади. Він час від часу знімає штани, щоб ощасливити Славу.

Олексій Нагрудний грає мента, який візьме своє в будь-якій зоні. Він підлаштовується під зміни у владі й спонукає до цього «сталкерів». Актора важко впізнати після ролі, хоч він майже не використовує гриму.

Пані Ірма теж переконує без гриму — пластикою, одягом, характерною вимовою і, звісно, талантом. Її баба Пріся яскраво спектаклева. У ній відсвічує соціальний і навіть сексуальний тип полісянки. Стара не скиглить, а ламає комедію на спротив обставинам. Я сам виріс на Поліссі, й актриса нагадала мені знайомих бабусь із їхнім чаклунством, силою і вразливістю. Баба Пріся захищає родину, як колись захищала країну. За розправу з 12 фашистами молодичка Пріся отримала медаль, яку доводиться продати, щоб вижити нині.

Баба Пріся не скиглить, а ламає комедію всупереч обставинам. Фото з сайту gazeta.ua

Типажна й актриса Віталіна Біблів. Через 4 роки вона повернулася на сцену і підтвердила, що професіоналізм не заглушать серіали і численні ток-шоу. Віталіна переконлива в ролі спраглої за звичайним жіночим щастям селянки, яка не розуміє вдачі матері.

Актор Влад Писаренко для ролі Вовчика занадто юний. Більше віриш у 86 Вітовської, ніж у його 28.

Виставі властиві яскраві мовні характеристики, хоч сценічна мова грішить сум’яттям. У звуковому оформленні задіяні голоси Фагота та радіоведучої Ірини Мірошніченко.

Художник Юлія Заулична в створенні атмосфери дії використала лаконізм графіки, відтворюючи побут селян з їхніми каструлями-тазами. І якщо бюст Леніна обіграно в заявленій концепції, то висячий велосипед на другому плані так і залишається знаком у собі.

Графіку оформлення підтримано чорно-білими проекціями Іллі Пелюка. Чорний задник аж занадто активізовано нав’язливими написами — висловами з п’єси, рекламними кольоровими краєвидами Києва та «радіоактивними» качками, які чомусь летять задом наперед. Найдоречніші стосовно естетики «Сталкерів» білі, наче променіють, силуети тварин на чолі зі слонами, що узагальнює геоспрямованість вистави, в якій ідеться про руйнацію не стільки природи, скільки екології душі. А Чорнобиль постає як підсумок радянського «авось».

Вистава озвучує і жахи трансплантації. Совість не трансплантуєш. «Не стріляйте — я людина!» — кричить Вовчик тим, хто розважається в зоні, вважаючи, що там жодні закони не діють.

Театр визначив гостросоціальну п’єсу як специфічну комедію. Режисер демонструє конгломерат жанрів аж до фантасмагорії: від невротично-містичної драми до трагедії про зону виживання, де зруйновано віковий уклад, підтримуваний традиціями та взаємодопомогою.

Чи стануть «Сталкери» театральним явищем? Важко витримати 2 години 20 хвилин надриву, хоч і з комедійними акцентами. Щоправда, є антракт.

Камерна сцена дає більше простору виразності персонажів, адже ми на відстані шепоту. Та й сама зона характеризується незвичною тишею. Гадаю, слід урізноманітнити вплив на глядача або скорочувати матеріал вистави. «Сталкери» ведуть глядача між комедією і трагедією, але якось розбалансовано. Актори — громадяни і за сумісництвом зірки, здатні освоїти більший простір впливу на глядача, ніж запропоновано.

Висновок героїні «треба навчитися жити з бідою» звучить як національна ідея, а Чорнобиль — як початок кінця часів, хоч телеканалами пройшла інформація про повернення зони до господарчої діяльності.

Але є інші зони. Бажано, щоб їх не було у свідомості. 

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»