122 роботи. На 97 воїни, деякі — у формі і зі зброєю. Ще на 25 — загиблі. «Янголи, котрі спостерігають за нами, тепер — з небес», — кажуть  автори виставки. Та  осіб, які дивляться з фотознімків, удвічі більше. Тому що поряд з бійцями — матері, дружини, кохані. Девіз і назва виставки «Якби не війна», це скоріше печаль, співчуття або щось інше?

«Констатація факту, — відповідає автор ідеї, волонтер Юлія Волкова. — Звісно, можна шкодувати, бо стільки хлопців загинуло. Та якби не війна, не було б героїв. Війна показала, як багато людей палко люблять свою країну. А дехто зустрів своє кохання вже на війні. Та й потім багато хто зустрів свою любов саме на війні».

Юлія Волкова, як і її подруги-волонтери Марина Соколова, Олена Белячкова та Олена Соколовська, може годинами розповідати історії хлопців, за котрими вони доглядали в київському військовому госпіталі «Фортеця». Про матерів, що не спали ночами біля ліжок тяжкопоранених. Про самовідданість дружин, які допомагають здолати біль і страждання. Про спогади, які не дають бійцеві заснути навіть під крапельницею. І все це — історії про любов і кохання. До батьківщині, свободи, рідних людей.

Для того, щоб створити 122 фототвори (бо в кожному — синтез мистецтва фотографа, художника та дизайнера), знадобився рік роботи. У  вихідні (волонтери в повсякденному  житті — юрист, маркетолог, бухгалтер, дизайнер) проводили фотосесії. Автентичні костюми для матерів надав Національний музей архітектури і побуту у Пироговому. Прикраси — стильні та коштовні — приватна ювелірна фірма. Всі, хто міг, допомагали. Презентація фотовиставки пройшла в київській «Фортеці».

А  Сєверодонецьк став п’ятим містом після Києва, Дніпра, Харкова та Запоріжжя і першим пунктом, що так близько розташований до лінії розмежування, до місць бойової слави тих, хто зображений на знімках. За словами Юлії Волкової, серед портретів — знімки трьох уродженців Луганської області. Двоє серед загиблих бійців, один в блоці «Невідомі герої».