Ще в 1950-х працювала бібліотекарем у Зеленій Діброві Городищенського району на Черкащині Дар’я Бондар. Свою роботу дуже любила. Як могла, пропагувала книжку. Часто сама йшла до людей, носила їм художню літературу. Залучила до читання багатьох трудівників, за що вони й досі їй щиро вдячні. За високі показники її закладу було присвоєно звання «Бібліотека відмінної роботи».

Дар’я Бондар все життя досліджувала історію свого роду, який ведеться від сестри Тараса Шевченка Катерини Красицької. Фото з сайту zdibrova.narod.comНародилася вона в цьому селі в сім’ї Соловея Мартиновича та Анастасії Ананіївни Бондарів. Мати до заміжжя наймитувала, а батько де тільки не шукав заробітку: був шахтарем на Донбасі, на золотих копальнях, кучером у Ленінграді при оперному театрі. Через це Анастасія Ананіївна часто порядкувала вдома сама. Доглядати дитину допомагала старша донька Ніна і старенький батько чоловіка Мартин Бондар, який приходився правнуком Катерині Красицькій — сестрі Тараса Шевченка.

Саме з поетом-земляком, вважала Дар’я, пов’язала її доля. І не тільки тому, що доводилася далекою родичкою Шевченкові, а більше через те, що дуже любила творчість Тараса Григоровича. Знала напам’ять мало не весь «Кобзар», багатьом краянам прищепила любов до творчості великого земляка. До того ж у сім’ї всі дорослі були письменними, заохочували до цього й дітей. Абетками для малят були Псалтир та «Кобзар».

Як всі сільські діти, вона рано почала допомагати матері по господарству. Якось не впоралась із сапкою й поранила ліву ногу. Рана загоїлась, але нога стала боліти в коліні. Батька часто не було вдома, тож серйозно займатися здоров’ям дівчинки мати не могла. Згодом, коли приїхав батько і повіз доньку до лікарів, виявилося, що у дівчинки туберкульоз кісток. Дар’я стала інвалідом. Вона так і не вийшла заміж, хоч була русокосою зеленоокою красунею із правильними рисами обличчя.

Працюючи в бібліотеці, почала збирати матеріали про нащадків Тараса Шевченка від подружжя Катерини й Антона Красицьких, від односельців. Писала листи в усі куточки ближнього та далекого зарубіжжя, де, за відомостями, мали жити нащадки Тараса Шевченка, зокрема й на Далекий Схід. Там і досі живуть нащадки Власа, молодшого сина Федори Бондар. Дар’я Соловеївна листувалася з ними. Спілкувалася також із троюрідними сестрою і братом свого батька: журналісткою Вірою Красицькою та письменником Дмитром Красицьким, обмінювалася з ними дослідницькими матеріалами. За весь цей час здійснила титанічну роботу: склала родовід.

Працюючи над родоводом, розповідає старший науковий працівник Шевченківського національного заповідника Алла Яхимович, Дар’я Соловеївна ближче познайомилася з родиною Шевченка, вступила у громаду «Нащадки Шевченка», брала участь у поході «Останній шлях Кобзаря» 1991 року, разом із сестрами — у закладанні основ Фонду Тараса Шевченка.

Дар’ї Бондар, праправнучці Тараса Шевченка, виповнилося б цими днями 90 років. Але її немає з нами ще з 2004-го. Присвятивши життя просвітництву, попри хворобу, живучи майже безвиїзно у селі, зібрала з усього світу матеріали про нащадків Тараса Шевченка, додавши до біографії великого земляка цінні відомості.