Ще з радянських часів Миколаїв здобув недобру славу міста наркоманів. На жаль, нині ситуація змінилася неістотно. Років із 30 тому міські наркомани були однаковими на вигляд: одягалися у велюрові кофтини, носили молдавські капці та кашкети-аеродроми. Вони збиралися групами, сиділи навпочіпки. Нинішні ж наркомани мають вельми добропорядний вигляд, якщо йдеться не про тих, хто у повній «відключці».  А ще раніше кололися, нюхали, курили, а нині вживають синтетичні наркотики. Об’єднує ж усіх їх те, що це ганебне явище для суспільства. А ще те, що саме суспільство і влада не завжди хоче бачити проблему. 

У Тернополі з’явилося ще одне місце, де говоритимуть пам’ять і правда української історії. Це інтерактивний музей бойових побратимів. Його створили самі атовці за сприяння міської ради. Експонатами стали особисті речі й трофеї воїнів.

На відкриття постійно діючої експозиції прийшли добровольці, волонтери, капелани, військовослужбовці. Найцінніші експонати тут — життєві історії самих бійців, які йшли на війну за покликом серця,  щоб боронити рідну країну від окупанта. 

Нещодавно на засіданні парламентського комітету з питань екологічної політики було презентовано проект Національної стратегії поводження з відходами, розробник якої — Міністерство екології та природних ресурсів України. Робота ще триває, але вже можна говорити, що стратегія містить європейські принципи розв’язання цієї проблеми і відповідає очікуванням суспільства.

Поділитися думками про доробок Мінприроди і відповісти на інші запитання, пов’язані з відходами упаковки, ми попросили голову Української пакувально-екологічної коаліції Володимира Слабого. 

Кілька тижнів тому голова батьківського комітету класу, де навчається моя дитина, запустила через вайбер таке опитування: чи бажають батьки, щоб із наступного року наші діти вивчали російську мову — один урок на два тижні  — за рахунок одного з предметів. Опитування проводили на прохання батьківського комітету школи, який з невідомих мені причин ще з вересня дуже переймається, як втиснути російську мову в програму української школи. Після філософських реплік на кшталт «рускій язик па-любому нужен, дєті же всьо равно абщаются, он ім блізок»,  «ну, еслі вмєсто фізкультури» вирішили  все-таки з’ясувати, який предмет має поступитися годинами російській мові. Виявилося зарубіжна література.  «Ой, тагда нєт», — таким, на щастя, був вердикт більшості мам. 

В Україні боротьба за незалежність фактично відбувається на двох фронтах: на сході країни та в міжнародних судах. І там, і там наша країна обстоює свою територію, інтереси постраждалих внаслідок бойових дій громадян, політичних в’язнів. Саме тому Україна подала чи не найбільше скарг до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та інших міжнародних інституцій. На якій стадії розгляду наші заяви, дізнавався «Урядовий кур’єр». 

Президент Петро Порошенко взяв участь в урочистому зібранні, присвяченому Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав та з нагоди відзначення 28-ї річниці виведення радянських військ із Республіки Афганістан. Про це повідомляє департамент прес-служби АПУ. 

«Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну і жалкую лише про те, що можу зробити це тільки один раз». Ці вже крилаті слова належать Героєві України сумчанину Сергієві Табалі, який назавжди залишився 18-річним. Може здатися, що їх написав хтось інший — збагачений життєвим досвідом, хто багато побачив і пережив на своєму віку. Однак доля розпорядилася інакше, наділивши юнака ранньою мудрістю, невимовною жагою до життя, глибокою любов’ю до рідного краю, України, за яку він загинув 6 листопада 2014-го під час захисту донецького аеропорту.   

Лютневої пори 125 років тому Йосиф Сліпий  прийшов на білий світ у селі Заздрість, що на Тернопіллі, аби своєю незгасною любов’ю до Бога, України розтоплювати крижані брили поневолення рідного народу, бути його світочем і вести до весни незалежності. Його життєвий шлях пролягав до зірок крізь терни. Мабуть, недарма це гасло Блаженніший розмістив на своєму пастирському гербі. З честю він пройшов вісімнадцятирічною хресною ходою через більшовицьке пекло: «Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», — писав патріарх у «Заповіті». Сильний духом, вірою, надією та любов’ю, він усе здолав, підняв українську церкву, згуртував українські громади в діаспорі, по-своєму відкрив світові Україну, жив нею. 

Ця історія начебто  зачіпала інтереси лише однієї людини — екс-генерального директора Українського державного науково-дослідного інституту  нанобіотехнологій та ресурсозбереження Володимира Линника. Принаймні таким було перше враження від його листа, що надійшов у редакцію. Однак після зустрічей і спілкування з ним та колишніми його підлеглими стало очевидним, що це зовсім не так. Оскільки Володимир Олександрович на конкретних прикладах довів, що найважливішими для нього є не власні інте­реси, а державні та боротьба з корупцією в Держрезерві. Але про все, як кажуть, по порядку. 

Кажуть, ніщо так не псує відпочинок, як підготовка до нього. Ми звикли залишати на останній день купу недороблених справ, щоб уже в аеропорту йорзати, перебираючи все в пам’яті. А потім кілька днів відпустки витрачати на те, щоб налаштуватися на відпочинок. Утім, не так образливо,  якщо це відбувається на власній дачі. А якщо на омріяному закордонному узбережжі, аби потрапити на яке, ви самовіддано працювали протягом року?