Дорогі мої співвітчизники!
Шістдесят дев’ятий раз відзначають українці звільнення України і Європи від коричневої чуми. І вперше за 69 років це відбувається в умовах війни. Хай і неоголошеної, але справжньої війни, яку веде російський режим проти України.
Уперше після 41-го року ворог перетнув кордони України, порушив її територіальну цілісність, анексував частину території, заслав сюди диверсійно-терористичні групи. Українці — мирний народ, який ніколи ні на кого не нападав. Але нам не залишили іншого вибору, як взяти до рук зброю.
 Неначе за допомогою машини часу ми повернулися у тридцяті роки. Саме звідти запозичив свою шокуючу риторику лідер однієї з сусідніх держав. Хіба анексія Криму не подібна окупації Судетської області? Чи невизнання українців як нації, відмінної від росіян, не нагадує дискусії про підготовку до аншлюсу Австрії?

Завмирають у строю діти — від зовсім маленьких до юнаків, у яких уже пробивається пушок, де згодом будуть вуса. Вони ж себе дітьми не вважають. З гордістю твердять: «Вчимося захищати Батьківщину!»

Міддю дзвенить духовий оркестр вихованців столичного ліцею-інтернату № 23 «Кадетський корпус». Вишикувалися вони не на плацу навчального закладу, а на території меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років». Тут сама атмосфера надає Дню пам’яті, присвяченому вшануванню подвигу героїв Вітчизняної війни, особливої ваги.

За кадетами з гордістю спостерігають рідні, вихователі, на жаль, уже нечисленні солдати — визволителі Європи. А з юних вуст звучить натхненне: «Низький уклін ветеранам за врятований світ!» 

Глава уряду ознайомився з умовами в таборі Антитерористичної операції, поспілкувався з бійцями. Приємним моментом стала передача українським силовикам перших чотирьох із 42 БТР-4Е, придбаних за спеціальною програмою уряду для спецпідрозділу «Омега» Національної гвардії України.

Прем’єр вручив бійцям, які беруть участь в АТО, нагородну вогнепальну зброю, заохочувальні відзнаки Міністерства оборони «За воїнську доблесть», годинники від імені Прем’єр-міністра, Почесні грамоти Кабінету Міністрів. Деяким бійцям Антитерористичної операції присвоєні позачергово військові звання.

Олександр ЛИСЕНКО, 
доктор історичних наук,  завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України:

— Людські втрати України у Другій світовій війні — чи не найболісніше питання, тому ми хотіли б оприлюднити результати наших наукових пошуків, пов’язаних з людським виміром Другої світової війни. Практично вся база джерел, які дають можливість встановити людські втрати, — в Росії, у військових архівних сховищах. Документи, що стосуються людських втрат, і сьогодні утаємничені. Доступ до певних архівів мали тільки російські військові історики, які й вивели та оприлюднили статистичні дані військових втрат.

Після розмови з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, який вважає, що правду про Другу світову краще видно не з високих трибун, вознесених над блискучими парадами, а в пожовклих фото з родинних альбомів, кілька днів не міг написати ні рядочка. Усе думав: а чим же є День Перемоги для моєї родини? Який слід залишила на полотні саме мого роду та страшна війна?
Про свого діда Федосія пам’ятаю мало. І ще менше знаю про його фронтові будні — буквально кілька історій.
Історію про те, як скупався у студеній волзькій воді після влучення німецького снаряда в баржу, якою переправляли вояків у Сталінграді. З усіх виплив лише дід. Руки від колоди, в яку вчепився у пошуках порятунку, на березі ледве відчепили.

У кожного покоління — власна війна. І напередодні 69-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні з огляду на події, які відбуваються в Україні, цей вислів набуває особливого і цілком конкретного змісту. А як сприймають нинішню ситуацію в країні та навколо неї ветерани війни? Чим живуть і на що сподіваються? Про це та про діяльність влади щодо ветеранської громади ми запитали у першого заступника голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України Володимира СІРОШТАНА. 

Уже 69 років відділяє нас від тих травневих днів, коли відлунали останні залпи найстрашнішої та найкривавішої війни в історії людства — Великої Вітчизняної. Та у пам’яті нащадків назавжди залишиться урок честі й самопожертви, слави і героїзму переможців, які відстояли свободу своєї Вітчизни. Нині цим людям вже щонайменше за 80. Звісно, мають проблеми зі здоров’ям та інші. Саме тому держава повинна дбати про них, і зрозуміло, не лише на свята. 

Коли радянські війська звільняли Дніпропетровщину від німецько-фашистських загарбників, Катерині Наривській було 12 років. Жила вона у селі Старі Чаплі (тепер у межах житлового масиву Придніпровськ міста Дніпропетровська) на лівому березі Дніпра біля самої річки. Батько Катерини воював на фронті, потім пропав безвісти. Коли німці відступали, то гнали із собою місцевих жителів. Молодих забирали до Німеччини. А навпроти хати, де жила родина Катерини, окупанти влаштували переправу і вантажили все на пором і понтонний міст. 

Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним. 
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.