Влад Троїцький свої художні експерименти називає «пошуками духовного прагматизму». У своїй творчій практиці він примирив давню суперечку фізиків і ліриків, і навіть бізнесменів: достойно відповів на виклик часу, уособивши таку триєдність. Він став  яскравою постаттю ХХІ століття не тільки українського театру. Режисера запрошують до постановок на престижних європейських сценах.

Влад ледь знайшов час для інтерв’ю напередодні поїздки в Москву. З виставами «Людина-подушка» і «Король Лір». Його «Дах» їде в Росію на театральний фестиваль «Золота маска +», куди запрошують трупи, які уособлюють нові тренди європейського театру. Водночас Влад уже замовив квиток до Будапешта, де його постановка в Дебрецені опери «Місто мертвих» Карнгольда визнана головною музичною подією в країні та буде показана в угорській столиці. Далі його шлях проляже до Лозанни, де 29 травня  в  Theatre Vidy Lausanne — одному з найвизначніших театральних центрів не тільки Швейцарії, а й цілої Європи, відбудеться прем’єра його постановки гоголівського «Вія». Потім тур Францією і шість вистав у Парижі. Троїцький очолює найбільш гастролюючий, сказати б,  театр країни. Можливо, з ним можуть конкурувати наш оперний і театр танцю Поклітару.

Тим часом у своїй країні його майстерність майже не затребувана. 

  Спілкуючись з Миколою Михайловичем, навіть не подумаєш, що він уже розміняв десятий десяток літ. Стрункий, підтягнутий, з непокірною сивою чуприною — аж ніяк не схожий на патріарха. А коли зодягає військовий кітель з численними нагородами і яскравими зеленими погонами, то сумніви розвіюються за одну мить. Справжній прикордонник, який ніби зійшов з класичної картини чи світлини.

Тема першої Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва Arsenale 2012 «Відродження та апокаліпсис в сучасній художній естетиці: Найкращі часи, найгірші часи». Комісар заходу Наталя Заболотна зізналася: «Аби я знала, які труднощі  чекатимуть на шляху до утвердження «Арсенале» в Україні, навряд чи розпочала б його підготовку майже рік тому». Куратором української бієнале запросили історика культури, експерта з питань сучасного мистецтва Девіда Стюарта Еліота.  

Україна відома не лише борщем, братами Кличками, Чорнобильською катастрофою і Євро-2012. Виявляється, вітчизняні карикатуристи посідають провідні місця у світовому професійному табелі про ранги. Черговим свідченням того стало гран-прі нашого земляка, а за сумісництвом і колеги по газеті, Ігоря Лук’янченка на міжнародному конкурсі, присвяченому проведенню європейської футбольної першості.

Наш сьогоднішній гість прилетів до Києва на запрошення організаторів конкурсу бути серед почесних членів журі. І завдяки його наполегливості гран-прі залишилося в нашій столиці. Бо серед 612 робіт 170 учасників із 39 країн саме творчий доробок нашого колеги найбільше вразив майстра з Нідерландів. 

Ця новина «підірвала» Інтернет, газети і телеканали. Таку видатну подію не описав і не показав тільки ледачий. Що ж сталося? В Україні відбувся дефолт чи на Троєщину запустили метро? Та ні, випускниця павлоградської школи прийшла на випускний у білизні.  

Свого часу «УК» вже звертався до теми браку культурно-мистецьких проектів на українському телебаченні. Відтоді таких передач на загальноукраїнських телеканалах стало ще менше: закрутилися з вітром «Майстер-клас» («Перший Національний»), «Галерея СІТІ», «Старий Київ», «Історії Міста» («СІТІ»). Однак, як зазначалося раніше, супутникові телеканали прогресивніші й активніші в цьому плані. До прикладу, канал «ТВі» запустив десять нових проектів, серед яких є й новий культурний тижневик, назва котрого — «Гра в слова і не тільки».  

З-поміж сотень уроків, одержаних за шкільною партою, один запам’ятався особливо. Вчителька української мови і літератури Марія Тимофіївна (світлої пам’яті!), яка щойно перевірила учнівські диктанти, перед усім класом розмахувала безграмотним писанням нашого однокласника, розпікаючи його на всі заставки. Коли вичерпала критичні аргументи, сказала: «Якщо ти й надалі писатимеш слово «село» через «и», на все життя залишишся дрімучим неуком — навіть якщо й купиш за сало інститутський диплом».  

«Я вже з першого робочого дня почав проводити аудит творчих людей», — скромно каже в одному з інтерв’ю «діяльний і креативний хлопець» Сергій Пантюк, щойно отримавши звання і повноваження секретаря Національної спілки письменників України (з приставкою — по роботі з молодими письменниками). Але щоб сортувати письменницьку братію на «здатних» і «нездатних», бажано все-таки самому за душею мати більш вагоме за імідж хлопця-друзяки на прізвисько Сліва, кількох модерних поезій і збірку новел під майже біографічною назвою «Як зав’язати з бухлом і курінням».  

Певна річ, весна — спекотна пора не лише для випускників шкіл, а й для тих, хто лишень збирається переступити шкільний поріг. Точніше, для батьків, дідусів та бабусь майбутніх першокласників. Чи не тому найбільше запитань упродовж прямої лінії «УК» стосувалося саме   проблем, пов’язаних зі вступом дитини до школи.

Однозначним лідером серед них стало запитання щодо правомірності проведення тестів або іспитів під час вступу дитини до першого класу: про це наші читачі питали не один раз. Таким, не маючи на те жодного права, грішать чимало українських шкіл. Виявився й інший бік цієї проблеми — більшість людей не знають своїх прав, зокрема й щодо  особливостей вступу дитини до першого класу, а отже, і не можуть їх відстояти.

Як поводитися в таких ситуаціях, читачів «Урядового кур’єра»   консультував перший заступник голови Державної інспекції навчальних закладів Юрій ДУДНИК.

Нещодавно вирішив пуститися берега і побувати в місцях, де відбуватиметься футбольне свято Євро-2012, конкретніше — на Донбасі. Але не спортивний чи простий інтерес були тому причиною. Сімейна дата — 35 років відтоді, як вирішили ми з дружиною жити під однією лампочкою.

Проте судженій такий задум спершу до душі не припав. Мої виписування вензелів шляхами славної області, різкі гальмування в спробі оминути бодай кілька ям із тих, що рясніли перед очима і нагадували результати якогось бісівського бомбардування, клацання зубами після того, як колеса провалювалися в черговий недогляд шляховиків, лірики додати не могли. Радше викликали бажання жінки розповісти все, що вона стосовно мене накопичила за ці довгі подружні роки. Що?правда, до розлучення не дійшло, адже кінцевий пункт подорожі не лише примирив нас, а й наповнив душі світлом і благодаттю…