Народилася я разом із Україною 24 серпня 1991-го. І дуже пишаюся таким подарунком долі. Це справді щастя — зростати зі своєю незалежною державою, яку вистраждав наш щирий і працьовитий народ, жити її повсякденними  радощами і тривогами. Але водночас і велика відповідальність: саме нам історія дала унікальний шанс, отож у наших руках не лише власна доля, а й доля держави.  

Я — майбутній історик. Особливо мені до душі історія України.

«…Поки всіх шахтарів не похоронимо, працювати не будемо!» Ось так патетично колись пообіцяв тодішній міністр вугільної промисловості на багатолюдній церемонії прощання з загиблими гірниками однієї з донецьких шахт. Що тоді мав на увазі керівник галузі? Насправді те, що аварійне підприємство не відновить вуглевидобуток, аж поки не дістануть з-під завалів всі тіла «нульових» (так гірничорятувальники називають відшуканих потерпілих без ознак життя) і не попрощаються з ними по-людськи. Тобто проведуть їх на останній підземний горизонт, глибиною всього два метри.

Щодня  користуюсь послугами метрополітену, тож гідно оцінила появу у продажу пластикових карток. Відтоді не доводиться  носити в кишені жмені жетонів або купувати їх щоранку, вистоюючи у чергах та ризикуючи запізнитися на роботу. Від звичного вже проїзного на місяць вони різняться тим, що термін їхньої дії не обмежується чотирма поточними тижнями. Використати придбану кількість поїздок можна  протягом року. Та й на відміну від усталеної ціни на проїзний, купуючи цю картку, пасажир сам вирішує, скільки поїздок  придбати. Єдине обмеження —  їх не може бути більше п’ятдесяти.

Не вір очам своїм! Так хочеться відреагувати у дуже багатьох випадках, коли йдеш столицею. Але від реп’яхів руйнації, які переслідують майже на кожному кроці, не заховатись. Їх не обминути. Тому й спотикаєшся, мимоволі звертаючись до здорового глузду тих, що ставлять пастки, аби заманити клієнта. Марно. Павутиння чекає вас скрізь. Саме  про це кричить (!) величезними літерами на жаргоні бізнесменів «замануха» над одним з кіосків: «Найдешевші ціни».

 Моя подруга знову відвідала Китай. Надіслала фотографії, соту частину з того, що встигла познімати на вулицях. До кожної — два слова захоплено-сумного коментаря про те, що «хочеться жити в країні, де тебе люблять, навіть не знаючи твого імені». «Уявляєш, у готелі ми знаходили записки від покоївок: «З моря сьогодні дме прохолодний вітер. Якщо вирішите піти на прогулянку, одягайтеся тепліше», —  писала подруга.

У день відкриття сезону полювання на пернату дичину на Київщині загинув 36-річний чоловік. Як розповіли в прес-службі ГУ МВС Київської області, трагедія сталася неподалік річки Дніпро в Бориспільському районі. Житель столиці з власної необережності застрелив свого колегу. Коли він прицілювався, інший мисливець різко піднявся й потрапив у поле прицілу. Перший не встиг зреагувати й вистрелив. 

Днями тихо й малопомітно минула ще одна річниця пам’яті Бориса Гмирі. За два роки настануть і ювілейні 110. От лише трохи щемно, що згадуємо ми цього видатного українця, котрий своїм абсолютним басом переспівав і Федора Шаляпіна, й Енріко Карузо, як мовиться, упівголоса. 

Кінець дня на одному з ринків Києва. Спостерігаю, як спішно складають не проданий товар торговці. Відпрацювали своє: хтось успішно, а в когось виторг курям на сміх. Увагу привернула  продавчиня малини. По лікті в сокові цієї ягоди вона змішувала прим’яту зі свіжою, чим здивувала  не тільки мене. А може, це комерційний хід — привабити покупця.

Працівникам Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів Стародавній» впору оголошувати конкурс серед атлетичного складу чоловіків для відбору кандидатури на посаду…«шварценеггера». Молодик має стати незаперечним аргументом у сварках з водіями, які, попри заборону й відповідні знаки, нахабно заїжджають автівками на територію Дитинця, котять старими тінистими алеями прилеглого парку — охоронної зони заповідника, припарковуючись на зеленій зоні, викликаючи дискомфорт у відпочиваючих та туристів.

Відпустка. Щоразу її передчуття наповнює душу світлим піднесенням та ейфорією. Але тим, хто наважується провести тиждень-другий на вітчизняних курортах, складно буде обійтися без ложки густого дьогтю. Маю на увазі мало не панічний жах від усвідомлення майбутнього контакту з рідною залізницею. Найгірше те, що така картина повторюється рік у рік.