Переконана, що більшість киян і досі пам’ятають сумний інцидент двомісячної давнини, коли понад 50 осіб отруїлися курми-гриль, купленими у кулінарії одного з великих супермаркетів столиці. Випадок і справді кричущий. 

Я хочу тебе побачити – скажи мені щось, давним-давно висловив побажання мудрий Сократ. Сьогодні просити не треба. Водопади слів падають цілодобово з усіх можливих джерел. І не лише з простих. Найчастіше – з дорогих вуст політиків. Так званого пісенного параду, який претендує на культурну програму. Перші лише обіцяють і видають бажане за реальність. Принцип там один: говорити те, що люди хочуть чути. Виконавці, як вони самі вважають, зіркової естради, так би мовити, підбивають підсумки роботи політиків. Тобто фіксують те, що проросло з обіцянок. 

«Чорти тебе принесли!» — було написано на обличчі керівника дільниці «Донецькміськгазу». Бо він був не у захваті від ідеї написати репортаж з «гарячої точки». Тобто з помешкань злісних боржників, які відключають від газопостачання.

Яскрава реклама на ескалаторі столичного метро ностальгічно кликала в… минуле. Бо уклінно запрошувала на базу відпочинку з назвою вже давно не існуючої держави. Рука мимохіть потягнулася до телефона, і приємний жіночий голос  задовольнив мою цікавість.

— Приїжджайте (йшлося про престижну, в грошовитому сенсі цього слова, заміську територію), не пошкодуєте!

 Одним з найсильніших вражень від поїздки до Ізраїлю була нічна дорога через Синай. Чому? Тому що їхали освітленою трасою. Скажете, що і в нас так скоро буде? Хто проти? Не знаю, де в пустелі була захована розетка з  електрикою для потужних ліхтарів, але їхати було приємно. Хто подорожував в темний час нашими рідними дорогами, коли можна не помітити населений пункт, адже в такий час і в хатах тільки деінде світяться віконця, той знає про що я. Може, хтось покрутить пальцем біля скроні: навіщо ізраїльтяни пустелю освітлюють(!), тільки, на мою думку, нормальній людині приємно відчувати себе в межах цивілізації в сучасному її розумінні.

 Прокинувшись липневого ранку і похапцем поснідавши, мерщій сідлав «Орлятко» і крутив педалі з двору. Аж на тому боці річки, за розлогими акаціями, ховався колгоспний польовий стан. Над ним тріпотів від вітру червоний прапорець, на який я й тримав курс. 

Не хочу порівнювати себе і своїх колег-журналістів з тими, що гавкають на караван, однак те, що він іде навіть попри критичні публікації в центральному органі виконавчої влади, — беззаперечний факт. Нещодавно минув рік відтоді, як в «Урядовому кур’єрі» започатковано рубрику «Прошу слова!», під якою столичні та регіональні кореспонденти, активні громадські дописувачі порушують найболючіші питання життєдіяльності нашого суспільства. Однак більшість можновладців й вухом не ведуть на цю бурю в склянці води.  

Уперше побачив Діда Панаса на телеекрані вже майже дорослим. Але й досі пам’ятаю, як ще у п’ятирічному віці з нетерпінням чекав його чергової казки, яку іноді випадало почути по радіо. Через багато років мої діти, як і багато їхніх ровесників, також були у захваті від цього телеведучого, від його казок, приказок та примовок. Коли лунали магічні слова: «Вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько», навіть невиправні бешкетники затихали й ловили кожне слово цього вусатого, на вигляд суворого, але насправді доброго і щедрого дідуся. Щедрого на українське народне слово, на отой неповторний сільський колорит, якого нині дуже бракує, зокрема й на телеекрані. 

Взагалі-то я про міський транспорт,  поїздка в якому в спекотну погоду перетворюється на нав’язливу близькість без запобігання.

Ось перед тобою виникає грайливий оголений пупчик і декольте майже до нього. Нехай! У дівчини це хоча б виглядає естетично. А коли із явно замалих за розміром напівпрозорих штанів вилазять на публічні оглядини зайві кілограми… Ну, вибачте, якось воно не жіночно…

Питання, схоже, актуальне з давніх-давен. Хоча змінюються часи — змінюються засоби обліку. Взяти хоча б колишні гусячі пера… Втім, навіть сучасні ручки уже не дуже у шані. Хіба що школярі та їхні вчителі регулярно скорописом користуються. Та й ті за першої нагоди за комп’ютер умощуються. А чому б і ні: на моніторі хоч тридцять разів переписуй та виправляй — текст буде чистим і гарним. Ось тепер справді можна сказати, що папір усе стерпить. Не те, що в давні часи…