Напередодні 9 травня 2012 року інваліда Великої Вітчизняної війни 88-річного Володимира Васильовича Лук’янчука повісткою покликали до суду. Суддя, позичивши очі в Сірка, втовкмачував напівглухому дідусеві, що державний акт на земельну ділянку, яку той отримав 2001-го, є недійсним, не такого кольору (жовтого)  і тому підлягає скасуванню.
Ошелешений старий намагався пояснити представникові Феміди та ще щонайменше шести присутнім у судовому засіданні юристам, які дружно підтакували представникові позивача, що йдеться не просто про земельну ділянку: на цій землі він народився, тут власними руками збудував дім, виростив діток, пішов на фронт і повернувся додому з нагородами. 

У Сумах — майже гендерна новина: щойно розпочала роботу школа «Автоледі», в якій майстерності водіння автомобілів навчатимуть тільки жінок і винятково представниці слабкої статі. Про якийсь ексклюзив сумського покрою говорити не доводиться, оскільки це вже восьмий в Україні подібний заклад. Зовсім нещодавно їх відкрили в Харкові, Сімферополі, Вінниці, Євпаторії та інших містах, де місцеве жіноцтво відверто радіє можливості «відчахнутися» від чоловічої залежності й абсолютно без сильного плеча освоювати ази керування чотириколісним другом. 

Розкажіть, будь ласка, детально, як споживач може розраховуватися за спожиту електроенергію і де ця форма розрахунків має зазначатися.
І ще. Я маю статус дитини війни, а отже, пільги на сплату за електрику. Вважаю, що за все розраховуюсь справно. Проте місцевий енергопостачальник нарахував мені борг, з яким я не згодна. Можливо, це були помилкові показники приладу обліку. Тому прошу фахівців перевірити правильність нарахування боргу і допомогти мені розв’язати цю проблему. 

До 1995 року я з родиною проживав у Вінниці, працював на будівельному комбінаті. Але з часом зарплату почали видавати цементом, який ще мав продати, аби отримати «живі» гроші. Тому відкрив рахунок в Ощадбанку за місцем проживання. У 1995-му ми змушені були переїхати у село, аби вижити, а рахунок мій так і залишився у Вінниці.
У 2008-му, коли почали видавати по тисячі гривень, я багато разів їздив у Вінницю. Але грошей не отримав — черги. Тож зміг лише зареєструватися. 

Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом. 

На виставці малюнків «Мій дім» у гуртожитку, який раніше належав київському державному підприємству «Ізумруд», омріяний будинок дітей не схожий на той, де вони живуть нині. Дітлахи у своїх фантазіях бачать його світлим, теплим, кольоровим. П’ятиповерхова цегляна будівля, яку в народі прозвали «ізумрудною», попри красиву назву, має занедбаний вигляд. Сірі обшарпані стіни, на верхніх поверхах розбите скло у вікнах та забиті двері. З 50-ти жителів будинку, що на бульварі Кольцова, 24-А, двадцятеро — діти. Найменшому з них, Сашкові, чотири роки. Це на рік менше, ніж мешканці живуть в аварійно небезпечному будинку в жахливих умовах.  

Чомусь склався стереотип, що першовідкривач залізорудних скарбів Кривбасу Олександр Поль — романтик і дивак, який, за твердженням численних біографів, «закінчивши курс наук, повернувся в рідні степи, взяв до рук посоха і пішов пішки оглядати могили, городища, урочища». Насправді йдеться про підприємливого прагматика, чиї заслуги нічим не менші, ніж в англійця Джона Юза, від якого зазвичай розпочинають офіційний відлік індустріалізації півдня України. 

Завод на Видубичах після ГогольФесту знову перетвориться на гарбуза. І в останні фестивальні дні, що трохи гірчили завершенням свята, мені хотілося поговорити не з організаторами, не з митцями, навіть не з відвідувачами-зірками. Зі своїх брудних і ще працюючих цехів за усім, що відбувалося протягом тижня, мовчки спостерігали працівники заводу. Вони не виявляли особливого інтересу до людей, які бігали навколо і робили багато галасу з нічого. Витирали засмальцьованими руками засмальцьовані щоки, спльовували набік і далі ремонтували двигун. Дуже поетичний народ, між іншим.  

Попри те, що з 1 червня цього року в Україні діє розпорядження про заборону на експлуатацію неякісних атракціонів, навіть серед прихильників такого виду розваг не всі довіряють «гойдалкам-каруселям». Тож не зважуються на них сідати. Тим паче, не пускають дітей. Так, про всяк випадок. Дехто каже, що викид адреналіну відбувається навіть не під час катання на тому чи тому атракціоні, а ще під час посадки на нього. Бо нині ці розважальні об’єкти стають такою собі «російською рулеткою» — невідомо, чим закінчиться катання.

Державну автомобільну інспекцію МВС України і Укртрансінспекцію Міністерства інфраструктури України продовжує непокоїти стан дотримання правил безпеки дорожнього руху у сфері пасажирських перевезень автомобільним транспортом, заявили в ході брифінгу в ДДАІ представники обох відомств. І справді, за вісім місяців по країні вже зареєстровано 978 дорожньо-транспортних пригод з потерпілими за участю пасажирських автобусів. При цьому загинуло 198 людей, ще 1786 осіб отримали травми різного ступеня тяжкості. Безпосередньо з вини водіїв автобусів трапилося 314 таких ДТП, в яких було смертельно травмовано 62 людини.