Цей лист ми отримали у відгук на публікацію про акцію «Твій рядок у народну Книгу пам’яті», яку започаткував Національний музей «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні». Його автор — Андрій Сергійович Склярук, літня людина, який пройшов Другу світову війну і пережив Великий Голод у 10-річному віці. А втім, надамо йому слово:
«Не знаю, як це зробити, я звертаюся до вас із проханням вписати прізвище моєї матері до Книги пам’яті жертв Голодомору. Палажка Кіндратіївна Склярук померла від голоду навесні 1933 року. Мені тоді йшов 10-й рік. Я разом з нею та батьком Сергієм Григоровичем жили в селі Свинарка Бабанського району Київської області (нині село Свинарка Уманського району Черкаської області).
Якось зранку батько пішов у поле на роботу, а ми з мамою ще спали на печі. Я прокинувся і бачу, що вона ще спить, хоч зазвичай піднімалася дуже рано. Почав її будити, гукаю «Мамо! Мамо!», штовхаю її, а вона не відповідає і не ворушиться. Я до неї — а вона холодна! Я пішов до сусідки, а там у дворі — нікого. В цей час біля нашої хати зупинилася підвода, зайшов чоловік і питає, чи є мертві. Я відповів, що мамі погано. Вони зняли її з печі, подивилися і кажуть: «Синку, твоя мама мертва». Забрали її і відвезли кудись». 

Свідчення, документи, архівні дані, жахливі фото — чи не вичерпні докази Голодомору в Україні 32–33 років минулого століття? Якщо їх не достатньо скептикам, варто звернутися до народної творчості. Фольклор є виразником народної самосвідомості і відтворює влучним українським словом мрії й сподівання народу, його біль і переживання. Адже відомо, що усна народна творчість становить поетичну біографію народу, історію його трудового життя, боротьби за волю і незалежність. Творчість віддзеркалює саму душу народу. Тож і тема Голодомору знайшла відображення в українському фольклорі. 
Народна творчість про Голодомор 1932–1933 років одна з найменш досліджених. Чи не єдиним дослідником мудрості часів колективізації та Голодомору був Ігор Васильович Бугаєвич, після смерті якого видавництво «Український письменник» випустило у 1993 році фольклорну збірку «Дожилася Україна…». В ній автор зібрав і прокоментував український фольклор періоду Голодомору. І цей унікальний матеріал — одне з найправдивіших свідчень голоду 1933 року. 

Презентація нових видань про велику трагедію українського народу — Голодомор-геноцид 1932–1933 років — відбулася в Білозірській сільській бібліотеці Черкаського району. Юнаки та дівчата, які тут зібралися, мали нагоду одними з перших в області ознайомитися з новими книгами. Згодом такі ж презентації пройдуть у всіх центральних бібліотеках регіону. Директор районного організаційно-методичного центру бібліотечної та краєзнавчої роботи Валентина Канюка розповіла, що в Україні готується велика Електронна книга пам’яті, яка вміщуватиме відомості про майже 14 тисяч населених пунктів та близько мільйона жертв та про відновлений сайт, присвячений Голодомору 1932-33 років в Україні. Зустріч було продовжено годиною пам’яті, яку підготували бібліотечні працівники сільських бібліотек № 1та № 2 та учні місцевих шкіл. 

 Як відомо, День захисту дітей офіційно Україна відзначає 1 червня. Проте разом з усім світом нам не зайве було згадати, що саме в листопаді 1989 року резолюцією Генасамблеї ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. Вона — основний міжнародний документ із захисту прав дітей. В Україні Конвенція набула чинності у вересні 1991 року.
— Україна має нагоду відзначати День дітей двічі, і це дуже добре. Хоч зрозуміло, що захищати права неповнолітніх нам, дорослим, слід щодня. Згідно з даними ВООЗ, щороку в усіх країнах світу статевого насильства зазнають 150 мільйонів дівчаток і 73 мільйони хлопчиків, яким не виповнилося 18 років; 1,2 мільйона підлітків стають жертвами торгівлі людьми. Це факти порушення прав дітей в усьому світі, та Україна, на жаль, не виняток, — зауважила голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіе Мокуо. 

У  Миколаївському обласному краєзнавчому музеї відкрилася виставка «Німці Миколаївщини: історія та сучасність», яка відображає історію, культуру, побут німців і присвячена 20-річчю заснування товариства «Відергебурт». В експозиції представлені матеріали та документи родин німців, які жили і працювали на території нинішньої Миколаївщини, атрибути їхнього життя — предмети побуту, одяг, книги, музичні інструменти, меблі, фотографії із сімейних альбомів тощо. 

Екологічні громадські організації звернулися до Прем’єр-міністра України Миколи Азарова й міністра екології Олега Проскурякова з проханням врятувати природні заповідники від навали туристів. Адже природні заповідники — це, на відміну від національних природних або регіональних парків, у першу чергу наукові установи. Туризму тут не передбачено, оскільки відвідування туристичними групами територій такого типу впливає на об’єктивність наукових даних, вносить тривожний чинник у життя тварин тощо. Використовувати природні заповідники для розвитку туризму — все одно що забивати гвіздки мікроскопом.  

У магазині в годину пік, коли багато хто дорогою з роботи щось підкупляє до вечері, біля кас зібралися черги. Розраховуючись, одна з жінок впустила кілька найдрібніших монет. Кинулася піднімати — на неї зашуміли: що ви, мовляв, через копійки людей затримуєте! Посоромилися б!

Жінка зніяковіла, почала вибачатися. Мені стало її шкода: не чуже піднімала, а своє, зароблене. Не її вина, що копійка нині — як деякі наші закони: нібито і є, а не працює. І сама себе не раз ловила на тому, що впустивши біля каси якийсь «білий» дріб’язок, соромлюся піднімати. Але ж, як сказала знайома, без однієї копійки хлібину не купиш. Чи не так? 

У приморському селі, як водиться, всі дороги ведуть до моря. І грунтовий шлях, що лежить через кладовище, — на крутому березі. Звідси до моря, яке розляглося довкола, недалеко. Тут мимоволі складається враження, що з моря на кладовище — найпряміша дорога. Зрештою, тут чимало могил жителів Безіменного, які загинули у водах Азову. Два відносно свіжі поховання влітку подовжили цей сумний список. 
Минуло чотири місяці від трагедії, яка розігралася в Азовському морі 17 липня. Під час гонитви за катером, на борту якого перебували п’ятеро наших співвітчизників, сталося зіткнення з російським прикордонним катером. Кадри тарану, які свого часу з’явилися на телеекрані, переконають будь-кого, що про випадковість не йдеться. У момент удару троє жителів села Безіменне та двоє з сусіднього Самсонового були фактично приречені. Та одному з чоловіків — Олександрові Федоровичу — таки вдалося випірнути з-під пошкодженого човна. А повернувся він додому з сусідньої держави аж через три з половиною місяці після того, як йому змінили запобіжний засіб.

Вугілля. Як багато означає це слово для тих, хто поєднав своє життя з вугільною промисловістю, присвятив себе важкій і мужній шахтарській професії. Ця галузь завжди була і залишається однією з найважливіших базових галузей у паливно-енергетичному комплексі України. Із середовища вугільників вийшло багато видатних гірничих інженерів, талановитих керівників і господарників, державних і громадських діячів. Одним з таких був Микола Сафонович Сургай. 

 Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування.
Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався.
Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою.