Я член гаражного кооперативу «Авіатор» у Хмельницькому. Вже давно хочу приватизувати земельну ділянку, на якій стоїть мій гараж. Та є проблема: гаражний кооператив уже має Державний акт на постійне користування земельною ділянкою. Раніше розв’язували цю проблему просто — землю під конкретним гаражем вилучали із загальної площі кооперативу, а тоді власник гаража її приватизовував. Однак тепер мені сказали, що хтось колись цю процедуру визнав незаконною і скасував.
Начальник управління земельних ресурсів Хмельницької міської ради в офіційному листі порадив голові нашого гаражного кооперативу добровільно відмовитися від права користування усією земельною ділянкою. Саме тоді усі бажаючі члени кооперативу отримають змогу приватизувати ділянки під своїми гаражами.
Хочу дізнатися, чи це справді так? Які документи це регулюють? Куди з цим питанням нам слід звернутися? Які документи надати?

Я. РЕБЕКЕВША, м. Хмельницький 

Ірина Костянтинівна з будинку номер три по вулиці 16 лінія поспішала до стін рідної оселі. Зять зателефонував і повідомив: будинок розмальовують. Уперше пані Ірина бачила, як молодь розписує стіни, під час акції «Ніч у музеї». В неї залишилося відчуття, що малюнки хлопців змушують думати. Кожен штрих щось та означає. Що вона побачить на стіні власної багатоповерхівки?
Виявилося, що сірі потріскані панелі заввишки зо два людські зрости погрунтовані блідо-рожевим. І на цьому тлі молоді люди захоплено малюють, а керує ними бородань у квітчастій кепці.

Якщо на мапі у центрі трикутника між містами-райцентрами Хмільник — Бердичів — Козятин поставити крапку, то там і є Вишенька. Це справжня глибинка, в якій усе крутиться навколо землі. Дорогою сюди з Вінниці мимоволі згадав відоме прислів’я, що в кожній хаті своя правда. Комусь зручніше віддати землю в оренду інвесторові, й нехай він розв’язує всі проблеми. А інший бачить сенс у тому, щоб самому перти плуга. У будь-якому разі українська земля  віддячує кожному, хто її розуміє. 

Цього року восьмеро сміливих незрячих з різних куточків України підкорили небо. У Криму поблизу Коктебеля вони самостійно, без інструктора, здійснили стрибки з парашутом і встановили вже третій світовий рекорд у цьому виді спорту серед сліпих. Шестеро чоловіків і двоє жінок приземлялися у море, де на них чекав катер. І не важливо, що жоден із них не бачив відстані, на якій потрібно розкривати парашут (він розкривався автоматично) і ніколи не займався парашутним спортом, однак п’ять хвилин польоту дали можливість цим людям почуватися переможцями над своїми недугами й проблемами.  

Ті, хто відпочивав на курортах Миколаївщини та Одещини, навіть не здогадуються, що поряд є водойма, в рази чистіша від Чорного моря. Лиман на межі Одеської та Миколаївської областей має назву Тилігульський і вважається не тільки найчистішим, а й найглибшим та найпрозорішим у південному регіоні. Його довжина сягає 60 кілометрів, ширина — до 4,5 кілометра, максимальна глибина — 21 метр, прозорість води — до семи метрів. Назва лиману походить від тюркських слів Делі Гель — «Буйне озеро». А ще Тилігул називали  скаженим, божевільним, непередбачуваним. Нині лиман найбільше потребує оздоровлення. 
Тюрки дали лиману цю назву через місцеві долинні вітри, що дмуть переважно з півдня на північ або навпаки.  А нинішні відпочивальники жартома називають південний вітер «одеситом», а північний — «молдаваном». Вітри в долині Тилігульського лиману зриваються несподівано, рибалки добре знають це і рідко відходять на велику відстань від берега.

На місцевих пам’ятках з’явилися таблички з QR-кодом. Тож тепер власник смартфона чи планшета може просто навести камеру свого гаджета на специфічний квадратний візерунок — і на екрані пристрою відразу отримає статтю з Вікіпедії з докладним  описом об’єкта. «Мова статті буде автоматично визначена відповідно до налаштувань планшета», — каже один з ініціаторів проекту представник громадської організації «Одеса 2.0»  Михайло Панченко. Тож новинка буде корисна передусім іноземним туристам, які без допомоги гіда зможуть легко визначити, що за пам’ятку вони надибали.
«Наша ініціатива розрахована на ширше інформування індивідуальних туристів і городян про історію міста, особистості, які мешкали чи працювали в тому чи тому будинку», — каже один зі співавторів проекту Віталій Мірошніков. 

Працівники управління СБУ в Луганській області розкрили махінації в роботі фірм, які вербували на навчання до місцевого вищого навчального закладу громадян зарубіжних країн. Власне, останні теж постраждали — чи то від легковірності, чи то від надмірної хитромудрості. 

…Ось лишень уявіть собі: складено останні іспити, придбано вбрання для випускної вечірки — і тут виявляється, що… університетського диплома не буде. Отак були шоковані кілька іноземних студентів, що навчалися в одному з луганських вишів. А приїхали вони сюди за посередництва шахрая з Малайзії.

Сало гамкнув, а на кота звернув. Це прислів’я спадає на думку, коли йдеться про депресивні території й дотаційні регіони. Чому? Бо здебільшого причина має не економічний корінь. Усе розпочиналося з політико-егоїстичних мотивів. Упевнений, дослідники на цю тему напишуть не одну ∂рунтовну працю. Ми ж звернімось до простої (на жаль, звичної у різних варіантах у багатьох місцях), яка, вважаю, надає відповідь на складні запитання.
Так-от, район у Київській області, де керівники, як перекотиполе, змінювали один одного, скубучи з нього все, що можна прихопити. Не гребували й «кришуванням» автоперевізників. Тому автостанція (а, звісно, й відрахування до місцевого бюджету) занепадала. Зате всі вигідні маршрути «свої» люди здійснювали без обліку і контролю. Живі гроші збирали собі на втіху. Відповідно й поводились: їздили не так, як пасажирам вигідно, а щоб останніх тримати в напруженні й залежності. Мовляв, щоб знали, хто в районі господар.

З  8 жовтня в Миколаєві триває суд над міліціонерами з Врадіївки, яких підозрюють у скоєнні важких злочинів. Трьох підсудних звинувачують у згвалтуванні та побитті 29-річної Ірини Крашкової, а четвертого Михайла Кудринського — у приховуванні злочину. Засідання тривають в апеляційному суді, перше відбувалося у відкритому режимі. Наступні суд вирішив проводити у частково закритому режимі у зв’язку із характером злочину та необхідністю з’ясовувати інтимні подробиці.   

Так уже склалося, що ліси країни мають кількох постійних користувачів: держлісгоспи, якими керує Держлісагентство, держспецлісгоспи, що у віданні  МінАПК, та кілька невеличких лісогосподарських підприємств, що належать Міністерству оборони. Між ними спалахує час від часу «маленька звитяжна війна».

Багато років поспіль колишні колгоспні ліси і господарські в них спеціалізовані підприємства, окрім своїх прямих функцій, успішно виконують ще одну специфічну роль — слугують для Держлісагентства «громовідводом» суспільних і владних невдоволень, які почасти надто голосно лунають на його адресу. «Уся біда в тому, що наші ліси не мають єдиного господаря!» — пояснюють спеціалісти Держлісагентства, запевняючи, що як тільки ліси АПК і військових опиняться в їхніх руках, усі проблеми в лісовому господарстві країни в момент зникнуть. Керівники місцевих органів влади усіх  гілок справно повторюють цю вельми сумнівну тезу. Самі ж лісівники-«колгоспники» вважають за краще мовчати, не привертаючи зайвої уваги до своїх скромних персон. Питання, по суті, ніхто з’ясувати не намагався, принаймні вголос.