Будь-який попутник, разом з яким ви рушите на південь Луганщини, заговорить про воду. Так було й зі мною. У рейсовому автобусі розговорилася із сусідкою. За вікном періщив дощ. «З неба ллє, шахтна вода підтоплює, тільки в крані посуха, — невесело жартувала пані. — А особливо важко взимку: напору немає зовсім, тож біля колонок черги шикуються, ніби в кіно про блокадний Ленінград».
Луганщина — один із найбільш маловодних регіонів. Відповідну систему водопостачання свого часу в Донбасі створювали насамперед для потреб промисловості, й держава її дотувала. Та в кінці минулого століття, коли споживання води підприємствами зменшилося в кілька разів, стало складно підтримувати нормальний стан водогону. Це призвело до чи не повного колапсу системи. Від безводдя потерпають Свердловськ та Антрацит, Красний Луч і Ровеньки, Стаханов і Кіровськ. 

Нинішній суднобудівний завод імені 61 комунара на рік старший за місто, в якому розташований. Тож його вплив на історію та подальшу долю міста суднобудівників важко переоцінити. За однією з версій навіть свою назву Миколаїв отримав на честь першого військового корабля, побудованого на стапелях тодішнього Адміралтейства, — «Святий Миколай». Сьогодні завод ще намагається втриматися на плаву, а про минулі успіхи нагадує його славна історія. 
Місцевість, де розташований Миколаїв, тривалий час перебувала під владою турків. Війни за цю територію не вщухали. Результатом російсько-турецької війни 1768—1774 рр. був Кючук-Кайнарджийський мирний договір, за яким до Російської імперії відійшли території Південної України та Південного Бугу, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале. На той час це забезпечувало Росії право вільного мореплавства на Чорному морі та вихід через чорноморські протоки. Потребу закріпити свої завоювання міг задовольнити тільки сильний військовий флот.  

Чого тільки не  вигадали винахідливі уманці, аби оригінально відзначити черговий день народження свого міста! Вернісажі, виставки декоративно-прикладного мистецтва і промислові, майстер-класи просто у парку під каштанами. Ярмарки, кулінарні конкурси «Умань на тарілці». Спортивні змагання. А почалося все передзвоном православних храмів — там  відправили урочисту літургію, молитву за добробут, силу і мудрість міської громади. 

Одна половина села плаче, а інша сміється. Ці слова з відомої пісні пригадуються, коли з телерадіоефіру лунають бадьорі звіти про експорт зерна. Рекорд! Уперше! На цьому не зупинимося! Посадовці тішаться. Мовляв, дивіться, як працюємо. Потирають руки від задоволення посередники: не сіяли і не збирали — прибуток у кишені. Хлібороби в розпачі: хліба виростили більше, а прибутку немає. Одне слово, торгуємо так, що здачі давати нічим.
Про що це говорить? У радіоінтерв’ю відповідь дав аграрний міністр, який констатував, що в погоні за експортом зерна Україна втрачає село. Чому? Аграрна економіка розбалансована. Зернові і соняшник стали пріоритетом. Посіяли, зібрали, вивезли. Село і люди в ньому при такому підході зайві. Виходить, працюємо на опустошення. Виснажується земля. Втікає за кордон і вимирає нація. 

Днями члени громадського комітету з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка запросили на зустріч журналістів, аби озвучити плани до цієї події. Але, як зазначив голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан, життя скоригувало наміри і ми просимо у вас захисту. Не для себе. Для Кобзаря. За словами відомого діяча, знищується українська святиня — Національний музей Тараса Шевченка у столиці. Це робиться без будь-яких тендерів, громадських слухань, публічних обговорень та дозволів.  

15 жовтня — традиційний початок опалювального сезону, однак цього року він почався раніше, адже холодний осінній подих люди відчули ще у вересні. Тож 15 жовтня в Кабінеті Міністрів під час селекторної наради підбивали підсумки старту. «Протягом тижня теплої погоди комунальники мали можливість виправити всі недоліки», — наголосив віце-прем’єр-міністр Олександр Вілкул і зауважив, що згідно з прогнозом Гідрометцентру 18–19 жовтня очікується істотне похолодання, навіть до мінуса вночі. Тож потрібно зустріти холоди у всеозброєнні.  

Того дня о 23:00 від чергового Любомльського райвідділу УМВС у Волинській області до рятувальників надійшла інформація про зникнення під час збирання грибів чотирьох дітей віком 11—14 років. 
— На їхні пошуки відразу ж відбули десятеро працівників  державної пожежно-рятувальної частини №10 м. Любомля, півсотні працівників Любомльського райвідділу міліції та двадцять працівників Державної прикордонної служби міжнародного автомобільного пункту пропуску Ягодин. До розшуку цих дітлахів також залучали службових собак, місцевих жителів та працівників лісового господарства. Різке падіння температури та темрява, що опустилася на землю, стали реальною загрозою життю юних грибників. І пошуковці, які поблизу села Машів розділилися на три групи, добре розуміли це.

Коли 25 жовтня 1971 року генеральний конструктор дніпропетровського КБ «Південне» Михайло Янгель раптово помер, на його місце став Володимир Федорович Уткін. Ні в кого не виникло і тіні сумніву, що саме він має підхопити прапор у людини, яка несла відповідальність не тільки за безпеку країни, а й за мир у всьому світі. 
У тому світі, де відбувалася гонка озброєнь і будь-якої миті могла розпочатися третя світова — ядерна — війна. Задля миру вкрай важливо було тримати військовий паритет. Але на цей час Радянський Союз уже був змушений наздоганяти Америку. Потрібна була принципово нова ракетна техніка. І вона з’явилася. Дніпропетровські ракетники виконали це важливе урядове завдання. Але до цього треба було пройти ще довгий і важкий шлях.

—Еврика! — гукнув замість привітання мій давній знайомий. Нічого дивного, бо саме так він повідомляє про знахідку вже не один рік. Річ у тому, що чоловік тривалий час наполегливо шукає «свою Трою» — намагається натрапити на сліди войовничих амазонок, які колись, буцімто, гасали на конях у тутешніх степах і наводили жах на традиційні народи, у яких за зброю бралися переважно чоловіки. Аби переконати, що амазонки таки були на території України, і безпосередньо на Донеччині, він розмахував доказами не гірше, ніж оті жінки мечами чи списами.  

Не той пропав, хто у біду потрапив, а той, хто віру в себе втратив. Ці слова — тільки не про сумчанку Дарину Безкосту. Вісімнадцятирічна дівчина народилася з тяжкою формою церебрального паралічу і все своє життя протистоїть цій невиліковній недузі, що зробила її тіло неслухняним та не давала можливості розмовляти. Її зв’язок із зовнішнім світом — це вікно у квартирі й телевізор. Але нездоланна обставинами долі світла, духовно багата душа Дарини все-таки знайшла вихід з полону хвороби, відкривши світові свої почуття та думки про навколишню красу через живопис.